Про змінність гендерної ідентичності

Хочеться підняти таку тему як змінність гендерної ідентичності. Я її власне трохи зачепила у лонгріді, коли запропонувала замість загальноприйнятного визначення трансгендерності через невідповідність до приписаної статі використовувати інше – через перехід.

Наразі дискурс навіть у прогресивних колах вибудовано таким чином, що змінними та нестійкими «дозволяється» бути тільки певним окремо визначеним ідентичностям чи категоріям трансгендерності, як-от бігендерність чи ще деякі з гендерквірного діапазону. Більш традиційні ідентичності ж розглядаються як фіксовані.

Тому, зокрема, ситуації, коли людина робить перехід, а через деякий час вирішує «повернути як було», описуються виключно у термінах «відкат», «помилка» тощо. І це охоче використовують апологети гейткіперства в аргументації того, що людині мають допомагати «спеціалісти», щоб безпомилково «остаточно визначитися».
Але ж можна подивитися на це і під іншим кутом зору, а саме: людина зробила правильний вибір один раз, а потім знову зробила правильний вибір другий раз. Тільки за цей час у неї змінилися потреби, життєві пріоритети та самосприйняття. І, власне, у такому ракурсі буде некоректно казати, що вона просто «повернула взад», бо скоріше за все її сприйняття ідентичності після другого переходу не таке саме, як було до першого.
Тут хтось скаже, мовляв, але ж «відкатники» самі свої ситуації зазвичай описують як помилку? Ну, у когось може бути і справді помилка, але з іншого боку – звідки взятися іншому опису, якщо у суспільстві взагалі не існує моделі більш ніж одноразового переходу як «варіанту норми»?

Інший аспект про який хочеться сказати, це коли транс-людина робить камін-аут, і після цього її попереднє ім’я та гендер вважається чимось таким, що відтепер треба більше не згадувати і взагалі викреслити з історії. Звісно, якщо людина сама того бажає, то вона має на це право. Але у поданні такого підходу як єдиної універсальної практики я бачу певну проблему.
Я зараз дещо несподівану річ скажу, але в ідеальному світі я б, розповідаючи про свій досвід до переходу, вживала чоловічий рід. Так як воно власне і було у житті. Я зараз, коли згадую щось скажімо про дитинство і говорячи про себе-дитину у жіночому роді, почуваюся так, ніби вводжу людей в оману. Тому у таких розповідях іноді намагаюся взагалі роду уникати.
Чому мені не дуже хочеться так робити у реальному світі – тому що знайдеться достатньо людей, для яких це стане приводом використовувати чоловічий рід і щодо мене нинішньої. Бо це ж за їхніми поняттями тоді виходить що я ніби «несправжня», а насправді все одно «мужик». Ну, і це потребуватиме додаткових пояснень кожного разу, коли різниця між минулим та теперішнім не очевидна з контексту. Але можливо з часом я такий підхід усе ж спробую.

Це я поки так би мовити трохи вкинула. Якось може напишу з цього питання окрему статтю.