Про усвідомлення аутичності

Сьогодні міжнародний день обізнаності про аутизм.
Я свого часу набула тієї обізнаності за досить драматичних обставин.

У мене тоді були віртуальні стосунки з дівчиною. Потім врешті-решт ми зустрілися, і досить швидко стало зрозуміло, що нічого з того не вийде. Мною це тоді відчувалося як крах усього життя.
А дещо згодом вона мені скинула пару посилань на статті про аутизм та синдром Аспергера. От, мовляв, подивися, можливо це дещо пояснює.
Я почитала, і мене як по голові вдарило. Бо це не те що пояснювало - це просто було "про мене".
Я тоді думала з кимось про це поговорити. Навіть роздрукувала один текст. Але за кілька днів моя рішучість щодо того зійшла нанівець.
А потім я взагалі забула про це на кілька років.
Тобто, ця інформація виявилася для мене тоді надто страшною, щоб я була готова її сприйняти. Це було як визнати себе неповноспроможною та поставити хрест на усьому подальшому житті. І психіка, не здатна з тим впоратися, пішла у глибокий захист.

Але скільки не намагайся втекти, та від себе не втічеш - життя все одно нагадає.
І врешті-решт я почала цю тему копати глибше. І з часом у колах серед інших "самодіагностованих" навіть набула певної репутації експертки.
Але і досі, якщо скажімо про трансгендерність я вже можу вільно розповідати у широких колах, давати інтерв'ю, описувати свій досвід. У певному сенсі, я зробила цю особливість своїм "місцем сили". Та щоб так само відкрито говорити про аутичність, мені досі треба робити над собою зусилля. Щоб воно ставало тим, про що "я не боюсь сказати".

І тут є такий певний дабл-байнд.
Тобто, з одного боку, визнання своєї аутичності - це відчувається як визнання, що я не зовсім повноцінна людина.
А з іншого боку, є такий аспект, що таким чином я ніби примазуюсь до справжніх аутистів. Але ж у мене і діагнозу нема, і взагалі я ніби таки досить непогано влаштувалася у житті.
Я маю у якості переваги високий інтелект, завдяки якому мені вдалося значною мірою компенсувати свої слабкі сторони. Я отримала вищу освіту. Я знайшла роботу, яка дає мені можливість досить нормально жити і займатися тим, що мені дійсно цікаво і важливо. Та й на моє соціальне оточення гріх скаржитися.
Якщо порівнювати мою нинішню адаптованість з тим, що було у дитинстві - це небо і земля. І якби мені навіть запропонували зараз отримати той діагноз - я б скоріше за все відмовилася. Втім, у наших реаліях це в принципі не питання, бо користі з того "тру статусу" трохи - це радше стигма, ніж можливість отримувати якусь допомогу.

У мене на сьогодні досить прокачані соціальні навички, щоб я була здатна самостійно існувати у суспільстві нейротипової більшості. Та це не значить, що труднощі зійшли нанівець.
Якщо треба піти у якесь нове місце, де я не знаю заздалегідь, що там і як там. Коли офіційна частина якогось заходу переходить у неформальну, і для людей навколо це можливість розслабитися - я ж, навпаки, часто почуваюся чужою на тому святі життя. Взагалі у ситуаціях, коли треба діяти, не маючи для того більш-менш чіткого алгоритму. Чи коли маю потребу щось спочатку переварити та обміркувати, а ситуація вимагає реакції та рішень прямо зараз. Або ж коли можу саме діяти - але як суто "машина з вирішення проблем", а потребують скоріше емоційного залучення.
І я іноді думаю: якщо раптом щось таке трапиться у житті, що його обставини кардинально зміняться - що взагалі залишиться від отої моєї адаптації?
Чи, вірніше буде сказати, я намагаюся себе переконати, що такі думки - не більше ніж залишки тривог з того часу, коли все було значно гірше.

Так чи інакше, якщо ви дочитали до цього місця, ось що хочеться сказати наостанок.
Коли ми кажемо про цінності різноманіття - важливо, щоб вони включали також і нейрорізноманіття, частиною якого є аутичність. І не тільки у такі дні як сьогодні, які стають приводом про це нагадати.