Про радянську символіку

Мені взагалі-то не дуже хотілося писати на цю тему. Бо вона така надто емоційно заряджена, срачегенеративна, штовхає до поляризації, до позицій типу "хто не з нами, той проти нас" (записування Емнесті до "агентів Кремля" у цьому сенсі дуже показове). До того ж, моя позиція вочевидь не збігається з чималою кількістю людей, які є моїми однодумцями у багатьох інших питаннях, і у цьому теж є певні ризики.
Тим не менш, власну думку я маю і вважаю за доцільне її сформулювати.

Наша країна для мене - як людина, яка перенесла важку хворобу. Коли така людина тільки починає одужувати, лікар може рекомендувати їй певні обмеження - у діях, у їжі тощо. Доки організм не відновить сили, не відновиться імунна система, так щоб хворобу було остаточно подолано. Якщо такі самі обмеження накладати на здорову людину - це як мінімум безглуздо, як максимум це обмежує її права. Але якщо людина яка ще не видужала не буде триматися таких обмежень, то хвороба може повернутися, або принаймні процес одужання може стати значно довшим і потягти за собою серйозні ускладнення.
Якщо ж повернутися на рівень країни, то хвороба - це радянська система, і зараз Україна у стані ремісії. Тобто, хвороба відступила, але про одужання говорити поки зарано. Ще надто багато в організмі осередків тієї совкової зарази, які здатні породити метастази, щоб вона знову взяла своє. А коли у нас під боком ще й хворий сусід у важкій стадії, то це стає надто небезпечно. Тому заходи, спрямовані на певні обмеження, санкції, заборони у цьому контексті я вважаю тим, "що доктор прописав".

Правозахисники, які виступають проти таких заходів, цілком праві, якщо застосовувати їхню логіку до здорового організму. Але те, що він таким не є, ніби залишається поза увагою, а, повторюся, не все, що добре здоровому, годиться хворому. Особливо, коли це організації досить широкого профілю - здається, така універсалізація ще й спонукає розглядати суспільні організми з глобально узагальнених позицій, не беручи до уваги локальні контексти "стану здоров'я". Хоча, наприклад, антидискримінаційні норми - це так само заходи, потрібні виключно суспільствам з відповідними хворобами, і вони стануть надлишковими, коли ті хвороби буде остаточно вилікувано. Або більш близький приклад: питання свободи висловлювання на зіги та свастики не розглядається - щодо цього у світі є певний консенсус. Якщо колись нацизм під цими знаками стане настільки маргінальним, що імунна система суспільства буде здатна справлятися з ним сама, щоб він не отримував ніякої сили та впливу, то це не треба буде ніяк законодавчо регулювати. Так само - і коли маргінальними стануть прибічники совка та їх символіка. Але поки, на жаль, до того ще далеко, тому заборони тут я вважаю цілком виправданими.

Тут звісно можна було б почати довгу дискусію про декомунізацію, наскільки вона робиться непослідовно, вибірково, взагалі криво, та до того ж часто використовується як ширма для прикриття відсутності справжніх дієвих реформ. Але то вже інше питання - про підходи, методи, засоби та особистостей, що за ними стоять. На питання про сам принцип воно ніяк не впливає.