Про "своїх" і "чужих"
Іноді доводиться чути, особливо у риториці деяких лівих, ідеї про те, що треба у перспективі взагалі позбутися будь-якого поділу на "своїх" і "чужих". Так от, я з цим принципово не згодна.
Як на мене, без своїх і чужих може існувати тільки такий світ, у якому всі однакові. Такий собі утрований совок.
Коли є люди, які поводяться по-різному і висловлюють різні думки, то серед них обов'язково будуть виникати різні групування. І ті, хто в одному групуванні, будуть одне для одного своїми, а інші для них будуть у певному сенсі чужими, навіть якщо вони не будуть це так називати і взагалі усвідомлювати.
Поділ на своїх і чужих виникає не тоді, коли хтось хоче когось загнобити чи знищити. Він виникає тоді, коли одна людина викликає симпатію, а інша ні. Коли з однією почутою думкою хочеться погодитися, а з іншою - сперечатися.
Я неодноразово висловлювалася, що на мій погляд формування ідентичностей як таке побудоване на принципі впізнавання "своє-чуже". Коли до свого хочеться наблизитися, а від чужого дистанціюватися.
Іншими словами, у світі без своїх і чужих людина в принципі не може мати ідентичності. Та і взагалі розвиненої особистості.
Тому свої і чужі у світі були, є і будуть. І мають бути.
А от до чого у цьому сенсі як на мене дійсно варто прагнути і чого позбуватися, так ось чого.
Перше, це викорінювати те що я якось назвала "статусністю". Це коли належність людини до певної групи сприймається як щось фіксоване і базово-визначальне, і відповідно на цьому будується ставлення до такої людини і способи взаємодії з нею. Чи це стосується статі та гендеру (хоч в інтерпретації традиціоналістів, хоч ультрарадфем), чи нації, чи класу, чи ще чого. Натомість, будь-які ідентичності та приналежності варто сприймати як такі, що можуть динамічно змінюватися протягом життя. І так, через такі зміни людина може бути вчора своєю, сьогодні чужою, завтра знову своєю, але вже за іншою ознакою. І це нормально, хоча іноді і непросто для сприйняття.
Друге, це пам'ятати, що таких ознак, за якими ми групуємося та визначаємо своїх та чужих, дуже багато. І тому можуть виникати ситуації, коли людина ніби своя за чимось одним, але чужа за іншим. Належить до ЛГБТ, і водночас має націоналістичні погляди. Є феміністкою, але транс-ексклюзивною. І так далі. Хочеться, щоб свої у чомусь одному були такими ж і в іншому. Але у всіх різні градації свого, різні пріоритети, різне сприйняття врешті-решт. І універсальних рецептів, як вирішувати такі ситуації - кого тягнути на свій бік, з ким єднатися, від кого дистанціюватися - немає і не може бути. Це знову-таки складно, але таке воно життя.
І третє: "чужі" - це не вороги, а просто інші. У світі, де не панує насильство, здоровою реакцією на чужих має бути цікавість. "Ця людина не така як я - отже, вона має інший досвід, і, можливо, я можу взяти з нього щось корисне для себе. І так само поділитися чимось особливим зі свого досвіду. Але, оскільки вона чужа, я усвідомлюю існування між нами різниці, що обумовлює певні межі, які я поважатиму, і очікую того ж у відповідь". Саме таку взаємодію між "чужими" хотілося б бачити в ідеальному світі.
Як на мене, без своїх і чужих може існувати тільки такий світ, у якому всі однакові. Такий собі утрований совок.
Коли є люди, які поводяться по-різному і висловлюють різні думки, то серед них обов'язково будуть виникати різні групування. І ті, хто в одному групуванні, будуть одне для одного своїми, а інші для них будуть у певному сенсі чужими, навіть якщо вони не будуть це так називати і взагалі усвідомлювати.
Поділ на своїх і чужих виникає не тоді, коли хтось хоче когось загнобити чи знищити. Він виникає тоді, коли одна людина викликає симпатію, а інша ні. Коли з однією почутою думкою хочеться погодитися, а з іншою - сперечатися.
Я неодноразово висловлювалася, що на мій погляд формування ідентичностей як таке побудоване на принципі впізнавання "своє-чуже". Коли до свого хочеться наблизитися, а від чужого дистанціюватися.
Іншими словами, у світі без своїх і чужих людина в принципі не може мати ідентичності. Та і взагалі розвиненої особистості.
Тому свої і чужі у світі були, є і будуть. І мають бути.
А от до чого у цьому сенсі як на мене дійсно варто прагнути і чого позбуватися, так ось чого.
Перше, це викорінювати те що я якось назвала "статусністю". Це коли належність людини до певної групи сприймається як щось фіксоване і базово-визначальне, і відповідно на цьому будується ставлення до такої людини і способи взаємодії з нею. Чи це стосується статі та гендеру (хоч в інтерпретації традиціоналістів, хоч ультрарадфем), чи нації, чи класу, чи ще чого. Натомість, будь-які ідентичності та приналежності варто сприймати як такі, що можуть динамічно змінюватися протягом життя. І так, через такі зміни людина може бути вчора своєю, сьогодні чужою, завтра знову своєю, але вже за іншою ознакою. І це нормально, хоча іноді і непросто для сприйняття.
Друге, це пам'ятати, що таких ознак, за якими ми групуємося та визначаємо своїх та чужих, дуже багато. І тому можуть виникати ситуації, коли людина ніби своя за чимось одним, але чужа за іншим. Належить до ЛГБТ, і водночас має націоналістичні погляди. Є феміністкою, але транс-ексклюзивною. І так далі. Хочеться, щоб свої у чомусь одному були такими ж і в іншому. Але у всіх різні градації свого, різні пріоритети, різне сприйняття врешті-решт. І універсальних рецептів, як вирішувати такі ситуації - кого тягнути на свій бік, з ким єднатися, від кого дистанціюватися - немає і не може бути. Це знову-таки складно, але таке воно життя.
І третє: "чужі" - це не вороги, а просто інші. У світі, де не панує насильство, здоровою реакцією на чужих має бути цікавість. "Ця людина не така як я - отже, вона має інший досвід, і, можливо, я можу взяти з нього щось корисне для себе. І так само поділитися чимось особливим зі свого досвіду. Але, оскільки вона чужа, я усвідомлюю існування між нами різниці, що обумовлює певні межі, які я поважатиму, і очікую того ж у відповідь". Саме таку взаємодію між "чужими" хотілося б бачити в ідеальному світі.
Коментарі
Дописати коментар