Концепція техносфери

Думки про "дивний новий світ" усе мене не відпускають.

От, уявімо собі, що такий умовний ілонмаск вирішив побудувати окреме містечко для свої співробітників. Таку власну "силіконову долину". І в проект того містечка було закладено, що його інфраструктура у сенсі технічної реалізації має бути цілком автоматичною. Тобто всі системи постачання електрики, води, зв'язку, весь транспорт має працювати без жодної необхідності втручання людини. І, більше того, ця система має бути автономною, тобто сама себе забезпечувати необхідними ресурсами та у разі необхідності самовідновлюватися.

Пройшли роки, містечко було побудовано й успішно функціонувало. Аж ось той винахідник помирає. І в його заповіті наведено технічні розрахунки, з яких випливає, що за час існування техносередовище повністю себе перебудувало, і на цей момент у ньому фактично немає жодної деталі, до якої б приклала руку людина (ті, хто знали розробника ближче, схильні думати, що це не просто збіг обставин, а саме в цьому й полягав його задум). З цього він робить висновок, що, відповідно, жодна людина не може претендувати на те, щоб бути власником цієї системи. Тому він заповідає людям вільно користуватися її благами, але застерігає від її привласнення будь-ким.

Ті, кому належала компанія, хапаються за голову та намагаються довести, що право власності все-таки належить їм. Держава зі свого боку теж висловлює претензії. Деякий час займають судові тяжби. Та врешті-решт суд здебільшого задовольняє бажання винахідника, і його техносередовище стає суспільним надбанням. Весь цей час система продовжує справно функціонувати.

Проходить кілька років. Розробка перестає бути унікальною - аналогічні рішення починають реалізовувати у різних місцях одне за одним. Подекуди громадські активісти, користуючись прецедентом, намагаються так само отримати для таких середовищ статус суспільного надбання. В деяких випадках їм це вдається, але частіше ні, бо спротив таким спробам досить сильний, а технічні умови майже ніде не відтворюються повною мірою. Тобто, майже жодне з цих рішень не реалізує принцип автономії стовідсотково - бо не завжди вони мають окремий доступ до постійного джерела енергії, до необхідних для відновлення та подальшої розбудови матеріалів, і так далі - тож мають все одно якось взаємодіяти з загальною економічною системою за її правилами.

Та ось виникає проект, ідеєю якого є створити об'єднану мережу з таких техносередовищ - техносферу. І це вже інша справа, бо вона надасть їм можливість обмінюватися ресурсами, яких може бракувати в одній системі, зате вони є в надлишку в іншій. Від самого початку проект техносфери має політичну компоненту, закладену в неї послідовником (а може послідовницею) того самого ілонмаска. Ця людина пише маніфест, у якому посилається на відповідний судовий прецедент, а далі визначає майбутню техносферу як глобальне середовище планети, ставлячи її в один ряд з іншими як-от атмосфера, біосфера, ноосфера тощо. Тому вона має бути надбанням людства загалом, і для її регулювання має бути створено спеціальний міжнародний координаційний орган, не підпорядкований безпосередньо жодній іншій структурі.

Ці ідеї, лише потрапивши в інформаційний простір, починають дуже бурхливо обговорюватися. Праві консерватори кричать, що створення техносфери знаменуватиме кінець світу, бо техніка, що здатна існувати без людини, рано чи пізно її знищить. Але за ними часто ховаються не такі гучні, але більш впливові помірковані сили - насамперед великі корпорації та державні структури - які вбачають у тому насамперед перспективу втрати власного впливу і влади, й саме це їх бентежить.

Незабаром активісти, що просувають ідею техносфери, стикаються з прямими фізичними погрозами, в яких їм недвозначно натякають, щоб вони забули про цей проект. На деякі з техносередовищ відбуваються напади, їх руйнують, системи виводять з ладу до стану, коли вони перестають бути спроможними до самовідновлення. Хтось через страхи йде з команди, але водночас до неї долучаються нові люди. Завдяки великій інформаційній підтримці їх стає дедалі більше, бо багато хто сприймає протидію з боку "старого світу" насамперед як наступ на свободу. З'являються люди, готові захищати її зі зброєю в руках, і у певний момент ідеологи проекту усвідомлюють, що мають у своєму розпорядженні хоч невелику, але фактично вже власну армію. Крім того, вони мають досить потужні "інформаційні війська" - певну кількість спеціалістів з високими рівнями доступу до різних мереж, здатних їх досить серйозно вразити.

Противники теж це усвідомлюють, і вони дещо розгублені, бо збройний конфлікт чим далі, тим обіцяє бути кривавішим, а вони, принаймні поки, не відчувають себе до того готовими. Автор чи авторка "Маніфесту Техносфери" бачить цю нерішучість, радиться з однодумцями, і вони наважуються на ще більш радикальний крок. Вони проголошують себе тимчасовими координаторами техносфери і оголошують її вільним простором, відкритим для будь-якої людини, але незалежним від будь-яких держав та установ. З останніми вони готові встановлювати відносини шляхом перемовин.

Більшість держав відмовляються їх визнавати, деякі проголошують терористами. Проте й до відкритої протидії переходити не поспішають. Незабаром об'єданння техносферівців назвуть "антидержавою". Дехто промовлятимуть це з острахом та ненавистю, дехто - з захопленням та надією. Та всі так чи інакше розумітимуть, що, чим би не завершилася ця ситуація, світ вже не буде таким як раніше.

Це міг би бути науково-соціальний фантастичний роман у дусі Ніла Стівенсона.
А може бути і реальне майбутнє колись там, у перспективі.