Ідеологічно-політичні стратегії

У мене як любительки систематизувати вимальовується два типи ідеологічно-політичних стратегій.

Перший тип назвемо "радикальним", або "стратегією сепарації".
Головна мета цієї стратегії - дотримання ідеологічної чистоти. Тож до лав залучаються лише ті, хто повністю підтримують декларовану ідеологію, і між ними та іншими проводиться чітка й жорстка межа, що фактично значить поділ на "своїх" та "чужих", причому "чужий" тут зазвичай дорівнює "ворог". Якщо когось із своїх помічають на відступі від ідеології - його виганяють, часто показово, щоб іншим була наука.
Типові приклади: радикальні феміністки, прихильниці окремо взятих моделей регулювання секс-індустрії, праворадикальні традиціоналісти, команда Порошенка.

Другий тип назвемо "дипломатичним", або "стратегією дифузії".
Тут головна мета - охопити якомога більше людей, причому якщо когось вдається хоча б частково схилити на свій бік - це вже йде в плюс. Очевидно, при цьому підході про повне дотримання ідеології не йдеться. Можливі різні перемовини, угоди, компроміси, причому до певної міри навіть із тими, хто від початку є категоричними противниками. Але якщо хоча б хтось із них зрештою змінює позицію, то з точки зору даної стратегії такі дії вважаються виправданими.
Типові приклади: інтерсекційні феміністки, більшість правозахисних рухів, команда Зеленського.

Так от: я розумію, чому перша стратегія може виглядати більш привабливою. Вона простіша у втіленні, менш ресурсовитратна та комфортніша психологічно.
Але все більше думаю я, що з точки зору ефективного просування змін у світі з усією його різноманітністю друга стратегія є всіляко кращою.