Виконавці

Ох, і бовдур же цей Генрі!

Вчора вдень його виконавці повернулися. Десять самі прийшли, а двох принесли. І одна з них – Лейла. Її й не впізнати було… ну, після дистортеру воно й не дивно: трошки довше, і вже не залишилося б, що нести. Може, воно б і на краще – не подивився б отой дурень на свою милу, ну, та й сприйняв би спокійніше.

У Східному Лібератоні заваруха сталася. Заколот, червона тривога. Генрі ще перепитав тоді: справді червона? не помаранчева? Справді, кажуть. Тобі ближче – піднімай усіх своїх. А усіх – це значить усіх, і ніяк інакше. Ну, зрозуміло: якщо червона – то не просто з голоду людці збурилися, чи то свободи їм, бачте, не вистачає. То, виходить, хтось там знає забагато. Зі звичними горланями простіше, можна газом обійтися. Але якщо справа за інформацію – тут важливо жодного не впустити. Хто володіє інформацією, той і розумами володіє. Той і за нитки смикає. Завжди так було, ну а тепер і поготів.

У новинах це, звісно, не покажуть. Ну, скажуть: були невеличкі заворушення, але мир та спокій уже відновлено. Те, що після відновлення кілька сотень наче й не було – нікому знати не треба. Є таке універсальне слово: контроль. Забрали на контроль, скоро вони повернуться, нема чого перейматися. Ну, так – повернуться, звісно… не брешуть же, от що характерно.

Але ж треба було так, щоб саме Лейлу… Воно зрозуміло: коли проти сотень, яка б там миттєва реакція не була, у всі боки за раз не ухилишся. Дистортер, знов-таки… але ж могло й кого іншого.

Ну, а Генрі й побивається. Сльози у три ріки… чи як там зазвичай кажуть. Я йому: ти чого, дурнику? ти мужик чи хто? Він тільки рукою махнув: залиш, мовляв, не до тебе, йди на хрін під три чорти. Я ввечері до нього прийшов усе ж таки. Він же не такий, як я – у нього все просто на обличчі написано. Я й кажу: ти що, справді у виконавці вирішив податися? Ти ідіот, чи що? Він чи то кивнув у відповідь, чи то так головою мотнув. Мовляв, може й ідіот – яка тепер, до бісової матері, різниця? Ось тоді я йому і врізав добряче. Генрі впав спочатку, потім підхопився. Хотів, схоже, здачі дати, але я його втримав – скинув на підлогу та притиснув міцніше. Кажу, ти оговтайся та головою поміркуй, бо вона в тебе, схоже, без діла на шиї теліпається. Ну на що тобі ця Лейла? Вона ж не людина, дарма що з лиця дівка – невже не розумієш? Хочеш, тобі три таких Лейли зроблять? Ну, ти ж сам знаєш: піти до Санька і замовити – за тиждень буде. І всієї мороки-то! Добре, кажу: ти зараз не ламай свою дурну бошку, а відіспись скільки треба буде. Завтра побалакаємо.

Воно, взагалі-то, зрозуміло, чого він так. Вона ж не просто одна з цих була. Вона справжня була. Ну так – справжня! Такого, звісно, у новинах теж не розповідають. Ті, що новини у голіку дивляться, вони навіть слова такого не знають – виконавець. Ну, тобто слово-то знають, звісно, але що воно у наші часи значить… Вони ж вірять, що закони у нас гуманні. Що повне стирання у нас заборонене навіть для наймерзотніших злочинців. Тільки розривання асоціативних зв’язків і часткова корекція, не більше, ну що ви! Мені це, до речі, завжди видавалося кумедним: мовляв, розривання зв’язків – оборотний процес, тому так – гуманно, а почистити зовсім – ні. Ніби хтось колись стане його навмисно обертати, той процес. Візьме зразкового законослухняного громадянина, і знову з нього порушника спокою зробить – ну чи не смішно?

Я ще багато чого знаю, чого у новинах не побачиш. От у дванадцять років усі ген-контроль проходять – і нормально, давно звична процедура, чого вже там. А те, що матрицю геному при цьому зняти – нема чого робити, ніхто не замислюється. Та й чого б їм про таку хрінь замислюватися? Вони ж знають: все, що треба людині для щастя, у них є. Це ж з пелюшок вкладають. А багато думати – шкідливо. Захворієш та схибнешся з розуму. Станеш злочинцем…

А звідти й у виконавці пряма дорога. Або у координатори. Типу мене й Генрі.

Так от: у всіх матриці, звісно, не знімають. Надто дороге задоволення – це ж скільки пам’яті треба, щоб їх зберігати! Але у найбільш правильних, нормальних, чистих, здорових – знімають обов’язково. Он, Санько має повний доступ до архіву – прийти і сказати: а видай-но мені он такого ото індивідуума! Ну, просто так він не дасть, звісно. Але якщо для справи – відштампує. Одну, п’ять, десять… скільки треба копій – стільки й наштампує, чого вже там.

Знов-таки: припустимо, треба когось прибрати. Зовсім прибрати, так, щоб без сліду. І що робити – знищити фізично? Можна, але невигідно. Краще почистити – причому якісно: залишити базові реакції, а всю особистість нахрін, як і не було. А потім на вільне місце завантажити те, що треба. І в результаті у вас уже не людина виходить. А виходить у вас інструмент для вирішення проблем. Або коротше: виконавець. Для особливо складних доручень, так би мовити. Де нормальна людина не впорається. Нормальній біль буде заважати, страхи всілякі, емоції там… А виконавцю не буде – він на межі сил працює. Нічого зайвого не має. Для того і робиться.

Ось і Лейла теж… вони ж з Генрі ще раніше знайомі були. А потім… ну не знаю я, кому й чим вона стала на заваді. Та і взагалі, я не про те. Вони ж… ну, кохали вони одне одного, так це називається… ну, зрозуміло, про що мова.

Добре якби він просто з нею спав. Всі так роблять, чого вже там, і я теж. Ці ляльки ж такі слухняні… старанні виконавці вони, одне слово. Будь-які твої забаганки виконують. Потрахаєшся отак раз-другий-третій… ну, хай навіть десять чи двадцять. Все одно ж потім набридне. Нудно це, коли ініціатива завжди тільки від тебе надходить. Не те щоб зовсім як з трупом, але щось схоже є. Різноманітності хочеться, знов-таки. Тому й не прив’язуєшся. А Генрі… у нас же під час операцій з виконавцями прямий контакт іде. Без усяких цих токерів-шмокерів – з мозку в мозок, щоб швидше та ефективніше. І чого там той дурник їй сигналив? Ні, зрозуміло – відповіді від неї на таку чухню бути не могло, чого нема, того нема… але навіть самі спроби…

А Гріндеру я би власними руками пику начистив. Це ж треба було таку підлоту хлопцю влаштувати, щоб йому в підпорядкування дати його ж дівку! Хоча я, взагалі-то, здогадуюся, за що він так. Не точно, звісно, здогадуюся, а то б не маявся зараз… але знає Генрі про нього щось таке. Щось, чого краще б і не знати. Ось Гріндер і розстарався. Тут же у чому підступ: наш мужичок тільки й радий був! Я-то відразу скумекав, чим все це обернутися може – але у мене голова твереза, я нею за призначенням користуюся… на відміну від деяких. Скумекати скумекав, ну й зиску з того? Генрі не напоумиш, а на Гріндера мені наїжджати не варто – якщо він раптом вивідає, що у мене в кімнаті, в заначці за стінкою лежить… коротше, стосунки з ним краще не псувати. У мене ж теж своє життя є.

Але дати в пику все одно хочеться.

Вранці потягнув Генрі до бару. Взяв горілки, налив собі й йому. Собі трошки, а йому побільше. Ну, випили, ясна річ. Я ж думав, його відпустить нарешті. А він гайда про свою милу розповідати. Язик заплітається, а він все говорить – про те, коли вона ще нормальна була. Як вони їздили кудись. Каньйон якийсь, водоспад… я так ані хріна й не розібрався, чим вони там займалися. І без того не дуже зрозуміло, так він ще й не говорить, а белькотить, та після кожного слова невизначені артиклі вставляє… чи як це зазвичай називається. Нісенітниця, коротше, повна. І він цю нісенітницю гнав, аж доки не вирубився. Бодай проспиться, та й прийде до тями. Хоча – не впевнений…

Я так думаю, нову Лейлу йому робити не можна. У жодному разі. Тоді Генрі змаячніє остаточно. Він же її взагалі відпускати від себе не буде, дарма що несправжня! Як наступного разу відправлять на виконання, так ще, чого доброго, сам за нею потягнеться. І згине на фіг чоловічок! У нього, може, голова й дурна, а все ж шкода мужика.

Тут у нас якраз партія новеньких – ну, покрити втрати. Я ще не бачив, але треба глянути. Може, знайдеться там дівка посексапільніше – так я влаштую, щоб її до Генрі приписали. А якщо ні, то піду до Санька та сам підшукаю. У пси-карті подивлюся, які йому більше до вподоби. Взагалі-то це не мої повноваження, але є одна лазівка, та й за такі дрібниці не карають. Щоб ноги від шиї, чи як там кажуть, ну і все інше як треба. Щоб дурість любовну з його бошки вибила. Може, за тиждень-другий і виб’є. А потім – нові завдання, нові враження… знов-таки, хочеш чи ні – і головою попрацювати доведеться. Та витягну я його з цієї ями – куди він подінеться?

А якщо дівка не допоможе – піду до Гріндера. Порекомендую зробити часткову корекцію. Цьому гаду ж тільки того і треба! Щоб за одним разом почистити, чого Генрі знати не повинен. Та вже нехай чистить – аби хлопця врятувати. Розривання зв’язків… ні, стирання не треба. Негуманно це, кажуть… та ну, навіщо гучні слова? Просто недобре. Неможна так з живою людиною.

Але зовсім без корекції, боюся, не обійтися. Щоб забув свою милу і не згадував більше ніколи. І жив далі спокійно.

Іноді замислюся: а скільки у мене самого таких корекцій було? Бо ж після того, як тобі пам’ять підправлять, ти і цього не пам’ятаєш – от що характерно. Здається, ніби жив так само, як і зараз. І думав так само, і хвилювався з такого ж… Ну, а якщо не так само? Яким тоді я був і чим жив?

Хоча оце вже точно повна нісенітниця. Не тому, що такого бути не може. Ще й як може… просто є речі, про які краще не знати. От що я думаю.

Мені, взагалі-то, і нинішнє життя дороге.