На кордоні

– Ну, зайдемо з двієчки.

– Король!

– Налякав! На тобі короля!

– А я так.

– Ще на!

– А я козирем.

– А ось іще король!

– А тузом? Тузів у тебе нема!

– Тузів нема… – Діма почухав голову, наче вирішував складну проблему життя й смерті. Іван потягнувся до карт: у відбій, та й по всьому.

– Зате в мене є двійка! Козирна! – в цю саму мить видав Діма, й Іван понуро згріб усе картярське багатство до себе.

– Ну, далі ясно, можна не догравати…

– Ясно, то ясно… що, ще раз?

– Аякже! Маю я врешті-решт відігратися чи ні?

Іван уже тасував колоду – й раптом гримнуло, ніби десь далеко починалася гроза. Тихенько дзенькнув годинник на стіні: тінн… тінн… тінн… Діма підвівся:

– Опля! – картинно повів руками: – Ну, не пощастило тобі! Невчасно, братку, в дурнях лишився. Не твій день, бач, сьогодні.

Іван кинув карти й ледь чутно матюкнувся. Діма підійшов до крісла, відсунув мисливський перев’яз та явив на світ божий брудно-сірий револьвер; подав руків’ям уперед:

– На, бери, не тягни!

Іван згріб зброю, мовчки сунув у глибоку кишеню. Обігнувши потрісканий дерев’яний стіл, вони пройшли до виходу – два парубки: кожному не більше тридцяти. В міру накачані, але не до крайнощів, коли тіло перетворюється на гору м’язів. Діма – трохи міцніший, а його товариш мав більш інтелігентний вигляд.

Надворі стояв туман, в якому тонув і добре рублений будиночок з маленькими віконцями, що наче зачаїлися, й дикі яблуні та вишні, що пишно розрослися навколо; Іван відзначив мимохідь, що вишні скоро вже можна буде й збирати. Погляди обох упали на тьмяно блимаючу помаранчеву лінію, яка проходила трохи далі за їх домівкою і відокремлювала її від… від… Від чого б то не було – повсюдний навколишній туман не витримував порівняння з густим непроглядним киселем по той бік кордону; з білим ніщо, куди неможливо було проникнути ані зором, ані слухом, ані – тим більш – ногами.

Аж ось ніщо розверзлося й випустило з себе хиряву фігурку.

Цього разу була дівчина. Маленька, світленька, з коротким кучерявим волоссям, вона тремтіла так, неначе у своїй повітряній сукні вийшла прогулятися та раптом була застигнута приморозком. Але холодно тут не було, аж ніяк – отже, зробив висновок Іван, трусилася вона лише зо страху. Чоловіки підійшли ближче – назустріч їм пролунало несміливе:

– Драс-с-сь…

– І тобі вітаннячко! – посміхнувся Діма. – Як звати, красуню?

– Надя… – й додала чомусь: – Я з Курова.

– Опля! – радісно вигукнув Діма. – Вань, землячка твоя, бач?

Іван ледь помітно здригнувся.

– Треба ж… – відгукнувся якось без ентузіазму. Взяв її долоньки у свої – вони тріпотіли, як крила спійманої голубки. Тепер він бачив, що сірі очі прибулої заплакані. Спитав: – Ти де жила там? У Курові-то?

– В Лиховому… Новоспортивна, чотирнадцять.

– А я майже в центрі, на Пушкіна… он воно як… Надь, а ти не знаєш, там скверик залишився ще? Ну, біля площі… де той шпиль стирчить?

– Та я зрозуміла… нема вже. Майже рік уже нема, там якийсь торговий центр.

– От уроди, – пробурмотів Іван упівголос.

Дівчина припала до нього, тихенько хлипаючи, така тоненька й беззахисна – страшенно хотілося обійняти її, заспокоїти; зігріти, врешті-решт.

– Та ти не дрейф, Надюхо, чого там! – підбадьорював Діма. – Все буде путьом! Мене, до речі, Дімою звати, а це Іван, нас лякатися нема чого, ми тебе зараз швиденько в курс введемо, а далі ти й сама розберешся, нічого хитрого…

– А сюди ти навіщо? – спитав Іван.

Надя підвела на нього очі, й раптом понесла скоромовкою – наче боялася: якщо зупиниться, договорити вже не зможе:

– А я сесію завалила. Математику. Вона мені й не потрібна, математика, дурня така, але екзамен усе одно треба… А батько каже: ти тупа бездарність, тепер ти це зовсім довела. І грошей більше не отримаєш. Та й звідки грошей, їм самим не вистачає, куди ще на мене? Я й так у них як камінь на шиї… А Вадік каже: нафіг тобі інститут? Личко, каже, підмалюй – і заробляй… ну… Багато хто, каже, так роблять, і нічого. Свєтка, он… а що мені Свєтка? Я її знати не хочу… тепер, коли зрозуміла… ну, от, я й подумала… Якщо сюди – кажуть, тут добре… реклама ця, хоч я в рекламу й не вірю. І не заважати нікому. Мамі з татом легше. І нікому жодного діла, що я бездарність. Тільки мені моторошно було. Не тому, що боляче. Тобто, я думала, що буде боляче – насправді ні, але мені здавалося, що так. Але моторошно не тому. А тому що шляху назад немає. Все одно як… як… – потрібне слово крутилося на язику, але дівчина не наважувалася вимовити його вголос.

– Заспокойся, мала, як там кажуть? Надія вмирає останньою! – видав Діма, але у відповідь вона лише замовкла й дужче притулилася до Івана. Він обхопив її цупко, рукою обережно торкнувся непричесаного волосся; сказав тихо, в саме вухо:

– Не плач… будь ласка, прошу тебе! – і додав подумки: як би не заплакати самому.

Але наче подіяло: Надя перестала тремтіти й дихала вже рівніше. Іван мовчав – що тут казати, слова були зайвими. Діма, навпаки, торохтів:

– Це неважливо, що там у тебе було. Ти це забудь. Викинь з голови, Надюх, і вперед дивися! Тут у тебе все буде, чого тільки не забажаєш! А головне – жодних грошей не треба! Вся ця муть у минулому, от так! Віриш? А не віриш, однаково – скоро сама побачиш. Там будинки такі – ого-го! Сяють усі, різними кольорами… І будь-який з них – твій! От зараз пройдеш цією доріжкою, он туди, бач? А там туман розійдеться, і… І нове життя, куди там старому! Що хочеш вибирай – усе твоє! От такі справи, мала!

Іван трохи відсторонився, коли відчув, що дівчина вже міцніше стоїть на ногах. Дивився ніби спокійно, насправді ж – з прихованим, лише йому відомим болем. Сказав нарешті:

– Ти вибач, Надю… тобі правда треба йти. Ми туди з тобою не можемо, і ти тут з нами залишитися – теж. Ми лише зустрічаємо, розумієш? Зараз – тебе, а до тебе були інші… й після тебе ще будуть… типу як робота така…

Вона кивнула: так, зрозуміла. Діма інструктував:

– От вона, доріжка – бачиш? Ти, головне, з неї не сходь! Зійдеш – загубишся, й фіг знати куди потрапиш. А якщо просто нею, то все буде путьом! А там уже сама… ти ж насправді дівчинка розумненька, правда? А вони всі дурниці кажуть… ну, так же?

– Розумненька, – Надя посміхнулася. – Ох, дуже вам дякую! А то я так розгубилася… все це одразу якось…

– Та знаємо! – відмахнувся Діма. – Не вперше ж… ну, бувай, красуню!

Дівчина повільно віддалялася натоптаною тропою, з кожним кроком усе більше розчиняючись у тумані; зупинилася, обернулася востаннє й пішла далі. Діма клацнув пальцями; коли Іван повернувся, підморгнув йому: мовляв, уже час. Той почав дихати глибоко й різко. Вимовив одними губами: «не можу я». Напарник сплеснув руками, потім упер їх у боки й хитнув головою, зображуючи вередливу жінку. Вишкірився; тоді вказав на кишеню, куди Іван заховав пістолет.

Той перевів подих: що поробиш? – і витягнув зброю. Старанно наводив приціл на фігурку, що зникала в мареві: ще трохи, й буде запізно… що тоді? Лише б не промазати – була єдина думка. Якщо, не дай боже, мимо або ледь зачепить… якщо вона обернеться… він же не зможе, вдруге-то. А все одно ж треба буде… треба…

Іван спустив курок. Гуркнуло; силует, що вже ледве можна було розрізнити, нахилився й перекинувся. Влучив – відзначив заспокоєно, майже байдужливо. Діма з місця рвонув уперед. З пари десятків метрів обернувся й поцікавився роздратовано:

– Допоможеш, чи мені самому її до обриву перти?

Іван ішов не поспішаючи, переборюючи байдужість до всього, що накотилася на нього. Разом підхопили тіло з неправдоподібною акуратною чорною діркою на потилиці. Потягнули далі – ошатною вишневою алеєю, що ніколи не знала справжнього сонця. Десь на різні голоси перемовлялися невловимі, невидимі оку птахи. Іван спитав:

– А про різнокольорові будинки – чого це ти раптом?

– А я знаю? З нудьги й не таке вигадаєш…

До обриву підійшли мовчки. Такий самий туман, подумав Іван, тільки іншого кольору. Полум’я виплескувалося назовні лютими протуберанцями, чатуючи на необережних жертв. Однак жару не відчувалося – принаймні тут, нагорі.

– Ну, поїхали, – сказав Діма. – І-і-і – раз! І-і-і – два!

На «три» худеньке тільце відправилося донизу. Вогонь прийняв його охоче – але здавалося, що тендітна фігурка ще дуже довго виднілася на червоному тлі. З посмішкою на неживому обличчі: дякую вам! І чомусь, зовсім недоречно, згадалася Ріплі з фільму про «чужих».

– Упокой Господь її душу, – сказав Діма – не зрозумієш: чи то жартома, чи серйозно.

Іван усе не зводив очей з обриву, хоча крім багряних язиків, що біснувалися, там уже давно нічого не було. Підійшов ближче, до самого краю; промовив зосереджено:

– Дім… а ти ніколи не думав…

Той схопив його за руку злякано й нервово:

– Опля, та ти чого, братку? Дах зовсім зірвало, так?! Йолки, ну справді – не вперше ж…

Іван тільки відмахнувся, не рухаючись з місця.

– Пішли звідси, – говорив Діма. – Ну, захандрило тебе – землячку зустрів, подумаєш, буває, життя іноді й не таке викине… Гайда, зіграємо ще – цього разу ти мене здолаєш, от побачиш! Вань, та все в тебе вийде!

– Відвали по-доброму, – холодно відрубав той.

– Та пішли, кому сказав! – смикнув його за руку Діма – й раптом не встиг і збагнути, як сам опинився на землі.

Іван стояв поруч і тер кулак – очі дивилися в порожнечу. Тоді кинувся геть – ні, не в полум’я; неважливо куди, лише б нікого не бачити й не чути.

– Ну й хрін з тобою! – неслося навздогін. – Давай хоч за дівкою цією, хоч до чорта на роги! А про мене, то й тут нічого. Ну так, веселого мало – але все краще, ніж взагалі ніяк! Чи не згоден? А, чого я розпинаюся, не перед цими ж… Коротше: роби що хочеш, дурнику, мені до одного місця! Чув? Я, якщо що, й сам якось упораюсь… А?

Діма озирнувся: Іван знову був тут. Простягнув руку, допоміг підвестися – все мовчки. Вичавив насилу:

– А що – може і здолаю.

Діма не відповів: так само мовчки вони йшли аж до будинку.

Колода карт чекала на них на столі.