Чужа правда

Віктор Кригсон прийшов вчасно, майже секунда в секунду – похмурий, як завжди. Звісно, інтерфейсери не бачать снів – але варто лише заплющити очі, як головою пронесеться ланцюжок образів, таких реальних, що здається: зробиш крок – і будеш там. Віктор бачив Ліссу. Іноді – як у той клятий день місяць тому, з брудно-червоним місивом замість половини голови. Іноді – як у Свято Хвилі на Гаваях, про щось йому безтурботно хихотючу – і так було ще гірше.

Хьоль сказав, що Кригсону ще дуже пощастило: повернися він на п’ять хвилин раніше – і в кімнаті на Грейроуд лежало б два трупи замість одного. Хто міг знати, що того разу чистильники прийдуть увечері, а не глибоко вночі, як зазвичай? Віктор, звісно, розумів: нема чого й думати протистояти їм самому. Але пізніше відзначив, що, виявляється, слово «пощастило» під різним кутом зору може значити різні речі.

Зараз одноокий Хьоль вже сидів за столиком. Він завжди приходив раніше ніж призначено, без поспіху знімав та акуратно вішав на стілець довгий сірий плащ, замовляв темне пиво та повільно смакував його, тягнучи хвилини. Для себе Віктор розсудив, що цей неприємного вигляду суб’єкт не ставить собі штучне око зовсім не тому, що шкодує грошей. Маючи обидва ока, Хьоль навряд чи так само легко став би своїм для інтерфейсерів. Якими б вони не були вигнанцями – коли працюєш із чужаками, треба, щоб вони бачили в тобі більше ніж просто людину.

– Ну що? – спитав Віктор з удаваною байдужістю в голосі.

– Погані новини.

– Кого… цього разу?

– Веласкеса.

Кригсон помовчав. Веласкеса він пам’ятав ще з часів «Ес-Ар-Сі» – заводний хлопчина, що зовсім схибнувся на картах. Після того, як Лобов навчив його кількох трюків, він серйозно прийнявся за тамтешні казино і, здається, сколотив собі капіталець. Ще нещодавно Віктор був упевнений, що Веласкес ушився звідси під три чорти з основною групою – принаймні, здивувався, коли Хьоль назвав його серед тих, кого зміг розшукати. Чи то хлопець не встиг, чи не захотів, як вони з Ліссою (й скільки разів Кригсон потім проклинав себе через це!) Тепер уже не дізнаєшся, та й байдуже.

– Суки, – виплюнув Віктор у порожнечу. – Як завжди, так?

– Вночі, як завжди. Здається, втрьох. Знесли голову імпом.

Кригсон стиснув під столом кулаки, обличчя його напружилося.

– Є інформація, – сказав Хьоль.

– Ну тож не тягни!

– Я й не тягну, – одноокий знизав плечима, смачно відсьорбнув пива, аж тоді вперся поглядом у співбесідника. – До вчорашнього дня я підозрював чотирьох. Веласкеса в тому числі. Тепер, сам розумієш, його відкидаємо.

– Еге ж… – процідив Віктор.

– Далі – Ленська. Контакти з ДКН у неї були – ще до Чейна. Але я майже впевнений, що це не вона.

– Чому?

– Бо я її знаю. Досить непогано.

Кригсон мугикнув:

– У тебе щось було з нею?

– «Щось», – передражнив Хьоль. – Ні, не в ліжку. А от у розвідку з нею я б пішов.

– А зі мною? – раптом випалив Віктор.

– З тобою – ні. Тебе б я притримав для інших операцій. Для штурму Палацу Згоди, наприклад. Ти б зносив бошку Чейну, а я – тебе прикривав. Як тобі план?

Віктор вкотре замислився, чому він довіряє цьому типу. Хьоль ледве не єдиний тримав у руках ниточки майже до всіх інтерфейсерів, що залишилися на Землі. Більше того, навколо нього зосереджувалися найдіяльніші противники режиму – за бажання він міг здати їх миттю. Врешті-решт, сам він – звичайний, наказ про чужаків його не стосується: то навіщо вони йому здалися? Ні, звісно, інтерфейсеркою була його перша дружина – вона потрапила під лавину в Гімалаях, Департамент тут ні до чого, а вже тим більше Рей Чейн, якого тоді ще й не знав ніхто. Нещасний випадок: природа, мати наша. Вдруге Хьоль одружився на звичайній – у них була двійня, хлопчик та дівчинка. Вони якраз переїхали до Лондона, на околицю, коли почалися міські бунти. Саме тоді специстське гасло – «виживання виду важливіше за життя окремих особин» – почали всерйоз випробовувати на практиці. Район закрили й закидали з повітря «пінг-понгами», а наступного дня військові разом з темно-зеленими флегматично вигрібали тіла з-під завалів та складали в ряди. Хьоль дивом залишився живим – вибуховою хвилею його викинуло з вікна другого поверху: обійшлося забоями. Око він втратив пізніше – коли крізь декаенівські загорожі намагався пробитися до того, що залишилося від його сім’ї.

Ніби й усе так – але одного разу, Кригсон був щодо цього впевнений, Хьоль відгукнувся про своїх близьких як про живих. Віктор уже не пам’ятав слів – але саме те, що промовлено їх було невмисно, між іншим, примушувало думати: одноокий не обмовився. В принципі, одне іншому не протирічило. Чи йому, інтерфейсеру, не знати, що можна зробити з тілом і душею людини на благо сучасної науки? Іноді, справді, простіше визначитися для себе, що ця людина померла… Чи повівся б він так, станься подібне з його Ліссою? Ні, в жодному разі! – й у цьому Віктор вбачав велику різницю між собою й Хьолем.

Але так чи сяк, той мав чималенькі рахунки до влади. Та все ж Віктор довіряв йому не через це. Було в ньому, чорт забирай, щось привабливе, що походило від романтичних саг про лицарів плаща й кинджалу.

– Чейном займемося пізніше, – сказав Кригсон. – Мені б поки до іншого гада дотягнутися.

– Тоді я продовжу. Номер третій – Дейтон. Знаєш його?

– Цей, що сам по собі?

– У тому-то й справа. Ні від кого не ховається, його адреса – в будь-якому довіднику. Чому він досі живий?

– Може, просто нікому не заважає?

– А всі інші чим заважають? Ти що, захищаєш його? – вишкірився Хьоль.

– Та я ж знаю твою хитрожопу натуру. Самого козирного ти тримаєш наостанок.

– Не те щоб ти був неправий… але з Дейтоном питання відкрите. Проти нього нічого немає, лише підозри. А на його користь… коли я розмовляв з ним, пропонував співпрацю – він відмовився. Надто прямолінійно відмовився. Зрадник би так не ризикнув. Думаю, тому його й не чіпають – він такий самий чужак для нас, як і для них. А прибрати, в разі чого, в будь-який момент можна… Сподіваюся, справа лише в цьому.

– Він, ніби, вчителем був? – пригадав Віктор.

– Був, у початковій школі. Потім, зрозуміло, практику в нього забрали.

– Добре… давай уже до четвертого!

– Отже, четвертий. Оце справжня знахідка. Аби ще б не виявилося, що я поклав на цю знахідку двох кращих людей.

– Хьоль! – майже крикнув Віктор, який не терпів довгих передмов, тим паче в такий момент.

– Дехто Арман Піррен. Чув?

– Ні. Не пам’ятаю.

– Ото ж бо. Живе у власному будинку у Флориді. Вдвох із хворою дружиною.

– То й що? – перепитав Кригсон, бо Хьоль зупинився.

– А те! Його дочка Карін, двадцяти років – у Західному декаені.

– Так! Тобто наш лебедик здає імена своїй донечці? Вона – повище, а там уже й чистильники… С-суки! Якщо це правда – обох порішу нах!

– Вікторе, – Хьоль легенько торкнувся руки співбесідника. – По-перше, про дівку навіть не думай. ДКН – це тобі не дірка в дупі. Влізеш – назад не вилізеш.

– Ну й похрін.

– Ні, не похрін. Інакше ти б тут не сидів.

А й правда, подумав Віктор, чорти б забрали цього Хьоля, як той усе схоплює. Якби йому було все одно – він би того самого дня кинувся штурмувати найближчий відділ Департаменту контролю та нагляду; й неважливо навіть, що покидьків, які вбили Ліссу, там могло не виявитися. А так – чекав, терпів… і ось: дочекався сьогоднішнього дня.

– Ну, добре. Про дівку забули. Але з цим-то, Пірреном…

– Якщо тільки це він, – увернув Хьоль.

– А то хто! Дейтон, чи що?

– Я можу попросити людину… скажімо, Григо. Він підбереться до будинку, простежить…

– Не треба, – перебив Віктор. – Сам розберуся. Прийду й гляну в очі. Якщо побачу, що він – яйця свої буде жрати, сука.

– А якщо все-таки не він – зведи зі мною, – сказав одноокий. – Треба з’ясувати, де він був весь цей час. І чому ми про нього нічого не знали.

Простягнув ліву долоню з зім’ятим папірцем:

– Тут адреса. Підійдеш туди завтра, віддаси цей аркушик. Екіпіруєшся. Там і отримаєш інфу, як дістатися. Якщо я сьогодні ще що знайду про Піррена – теж скину туди. Дій. Але якщо що – я до того стосунку не маю, виплутуйся сам.

– Це ясно. В тебе все?

– Майже. Невеличке напуття наостанок. Охорони біля самого будинку нема. Але це, як ти розумієш, не значить, що його не пасе ДКН. Тому не втрачай часу та голови. Дій швидко. Без церемоній, без театральних вистав. Бери приклад з чистильників. Я розумію: ти мене зараз послухаєш, а потім все одно зробиш на свій лад. Але принаймні не забудь моїх слів.

– Хьоль, – сказав Віктор. – А не пішов би ти на хрін?

Одноокий знизав плечима:

– Мавр зробив свою справу – мавр може йти, так? Ти гидка невдячна сволота, Вікторе. Тебе навчили бити морди, а гарним манерам не навчили. Ну й дідько з тобою. Вертайся живим – це все, що мені від тебе потрібно. А тепер мотай звідси!

От за це, подумав Кригсон, я йому й довіряю.

А потім прикрив очі на мить – і знову побачив Ліссу.

 

*   *   *

 

Вранці Арман Піррен знайшов знайомий контакт. Цієї ночі було одне ім’я – як, утім, і найчастіше останнім часом. Коли він тільки починав, траплялося на раз по два й по три, але тепер інтерфейсерів лишалося все менше – воно й зрозуміло. Бувало, що випадали й інші імена, простих людей – супутнє сміття, не варте уваги. Лишень з’явилося вікно повідомлення, Арман уявив велику шкільну дошку, на якій нерівними друкованими літерами було виведено ім’я та адресу. Тоді, майже не відчуваючи власних пальців, ввів написане в рядок. Автоматично зреагувавши на позначку «надіслано», закрив вікно. От і ще один, промайнуло в голові. «Ще один» – хто? що? А – байдуже…

Трохи згодом скинули ліки для Керол. Модуль зі скринею, оснащений простеньким механізмом наведення, опустився посеред двора, й Арман не зволікаючи розкрив пакунок. Було як завжди – біла коробка без жодного напису, й акуратно спаковані гранули всередині – новий місячний запас. Піррен, ретельно відмірюючи дозу, розводив концентровану речовину в дистильованій воді – суміш, яку він отримував, замінювала його дружині їжу й пиття.

Вони обіцяли, що якщо давати Керол цю штуку регулярно, то скоро вона повернеться до тями. Ну, може, не надто скоро – за кілька місяців, скажімо. Ще за кілька місяців вона зможе нормально харчуватися. За рік – вставати з ліжка та робити перші кроки. Звісно, містер Піррен, жодних гарантій ми не даємо – але й нічого неможливого тут нема, ви маєте вірити, це ж не друге тисячоліття.

Арман вірив… хотів вірити, принаймні. Що йому залишалося? Заставою його віри були імена. Імена, правда, теж нічого не гарантували. Ну тобто, що значить нічого? Як мінімум, вони гарантували, що нову скриню скинуть саме тоді, коли вона буде потрібна. Звісно, це було не так і багато – але, якщо глянути з іншого боку, не так і мало. Багато, мало… все в житті відносно – в цьому Піррен давно пересвідчився.

Днем він розмовляв з Керол. Точніше, він говорив, а вона слухала. Втім, не завжди тільки слухала – іноді навіть відповідала, ледь-ледь ворушачи товстими, розпухлими губами. Правда, якщо розібратися, відповідала вона скоріше за все зовсім не Арману, а якомусь іншому голосу, який промовляв щось у неї глибоко в голові. Неважливо – чоловік був радий навіть такому відгуку. Оскільки вона здатна хоча б на це – значить, організм намагається боротися й, можливо, колись пересилить важку недугу. От якщо замовкне назовсім – тоді все… жодні ліки не допоможуть.

Якби, думав Арман, він умів, як Лобов, керувати своїми нічними переміщеннями. Тоді він знайшов би душу Керол і подивився, що з нею не так. І, мабуть, зміг би через душу подіяти на тіло. Він зробив би щось, неодмінно! Ба ні – він не вміє керувати, не вміє запам’ятовувати… нічого, крім триклятих імен та адрес. Класичний випадок B-інтерфейсу – так це, здається, називається?

Еге ж – умій він запам’ятовувати, тоді, що й казати, життя склалося б зовсім інакше.

Сьогодні Арман не розмовляв з Керол про імена. Він взагалі рідко говорив про імена. («Та й що про них говорити? – просто літери, написані на дошці, от і все».) Зате він розповідав їй, що у Коліна вчора був великий вилов, ну просто відмінний, давно такого не бувало. А малий Джері все носиться зі своєю деревинкою, що він вистругав минулого тижня. Ну, такий дерев’яний меч, вони там після школи грають у цих… гоплітів? хоботунів? А Розалінда так і залицяється до Роберта – ну, того, що помічник бармена в «Тристані» – при чому, як водиться, про це давно знають усі, крім нього. А Алекс… А Марджері… От, а сьогодні він до поселення не піде. Сьогодні він піде до моря, і…

І ввечері Арман сидів на кам’янистому пляжі. Купалися тут рідко – місце було далеко від житла, та й берег не дуже зручний. Але ж і Піррен приходив сюди не для того, щоб купатися. Тобто, спочатку він таки ліз у воду, пірнав з головою, пропливав півсотні метрів, борючись із припливною стихією – а тоді вибирався на гаряче каміння, де міг провести годину, і дві, і три. Арман сідав по-турецькі й складав руки – зі сторони могло здатися, що він молиться, але зародки віри інтерфейсер розгубив, ще коли «Ес-Ар-Сі» відкрив їм суть їхніх дивовижних нічних здатностей. Іноді Арман стежив за чайками – як вони курсують над побережжям, запально покрикуючи, і як часом різко знижуються, щоб здійнятися знову з рибчиною у дзьобі. Іноді зачерпував у долоні пісок та спостерігав, як він повільно висипається назад на каміння – виходив ніби саморобний пісковий годинник, от тільки часу для Піррена ніби й не існувало. А іноді просто клав голову на долоні, заплющував очі – й бачив…

Бачив це підкреслено цивільне обличчя співробітника Західного ДКН. Той говорив, розтягуючи наголошені голосні, й через те здавалося, що в кожному промовленому слові він глузує зі співбесідника. «Містере Піррен, а ви впевнені, що хочете побачити Карін? Вона ж… ну, ви розумієте… вона скоріше за все вас навіть не впізнає». Арман хотів видати щось типу «да пішов ти!», як кажуть круті хлопці, але замість того обмежився простою констатацією: «Так, я впевнений», – і вже напівголосом, що й сам ледве почув: «Чорти б вас забрали…» А потім були нескінченні коридори, сходи й сталеві двері, аж ось вони стояли навпроти одне одного: батько й дочка, зовсім поруч – але між ними було півметра повітря, дві ґратки і ще та невидима перегорода в пам’яті дівчини, що робила ґрати, власне, зайвими й непотрібними. Донька була в темно-зеленій формі Департаменту, й батько навіть подумав, що ця форма, як не дивно, їй личить… Втім, для нього їй усе личило, що б вона не вдягла – вона була гарнішою за Керол, значно гарнішою, він навіть дивувався, в кого вона така пішла.

Ось так вони стояли – й нарешті Арман, боячись, щоб ненароком не пробігла сльоза, видавив із себе: «Карін… донечко…» А вона, глядючи на нього як на випадкового попутника в метро, якому раптом від неї щось треба, промовила: «Вибачте, я… я не хочу вам робити боляче…» І Арман згадав це дурне слово: відв’язана. Як от кажуть: зав’язати вузлик на пам’ять – але ж можна й розв’язати, так?

Тоді він не заплакав – потім уже, вдома, не зміг стримати потік, що рвався назовні. А тоді були знову коридори й сходи, і знову той самий кабінет, і той самий неприємний молодий чоловік з глузливим акцентом. І молодий чоловік казав: «Ви розумієте, вона тепер наша співробітниця, це дає певні привілеї, й оплата, й умови життя, й усе таке… Але зауважте: контроль та нагляд – річ повсюдна. Ваша дочка тепер когось контролюватиме, але хтось інший все ще контролює її. І якщо ви зробите щось не те… ну, ви розумієте… ми це теж проконтролюємо. Ви нам потрібні, містере Піррен. І ви нам потрібні більше, ніж ваша дочка. Значно більше. Те, що робить вона, може багато хто. Те, що робите ви, не може ніхто. Ну… майже ніхто. Ви розумієте. Тож будьте розсудливі. Розсудливі – й усе буде в порядку. Домовилися?»

І Арман, у ту ж мить докоряючи собі за постійну потребу виправдовуватися, подумав: «Ну, врешті-решт, хто мені ці люди? – ніхто. Я їх навіть не знаю. Я їх ніколи не бачив, нікого з них… майже. Ні – не треба «майже», просто «нікого». Адже якщо я, наприклад, кожного дня бачу купу перехожих на вулиці – то що, вони мені стають через це хоч трошки ближче?» І промурмотів, дивуючись слабкості голосу: «Домовилися…» І, вже йдучи, думав, що, якби він був таким як Лобов, він би повернувся сюди вночі й розніс усі їх коридори та двері вщент. А кожному, хто посмів би хоч торкнутися його доньки, врізав би таким матеріальним діянням, що той підскочив би в повітря на сотню метрів – а більше нічого робити й не треба. От тільки Лобов, крутіше за якого хіба що Фантомас і Супермен взяті разом, вирішив за краще зібрати людей та вшитися, замість того щоб на когось матеріально подіяти. А він, Арман, не міг – адже Карін тоді вже потрапила до декаенівських пазурів, та й Керол… скільки б вона протягнула на чужій, мало пристосованій до життя планеті?

Пізніше, приблизно за місяць, протягом якого Піррен видав на-гора два десятки імен, до нього заявилася незнайома білявка з ногами від вух. Сяючи штучною посмішкою, вона назвалася представницею якоїсь фірми, здається, з торгівлі нерухомістю… він уже не пам’ятав – та й чи не байдуже, ким вони представляються? «Вам неймовірно пощастило, містере Піррен! – тріскотіла вона. – Ви виграли нашу спеціальну пропозицію!» Вона тикала його носом у карту Флориди: всі зручності, так, і ми знаємо, що ви не любите великих галасливих міст… не в самому поселенні, але зовсім недалеко… все автоматизовано… будь-які мережі, гунет… прямий інтерфейс за вашим побажанням (Армана досі іноді тіпало від цього слова, навіть коли воно жодним чином не стосувалося його нічних здатностей). А потім на обличчі дівулі з’явилося легке зніяковіння: ми знаємо, ваш особливий статус… тут вам нелегко, звісно… ми не маємо упереджень… бажаємо допомогти… і ваша дружина… організуємо поставки за символічну плату… і ви не пошкодуєте, не сумнівайтеся!

Арман все чекав на підступ, але так і не дочекався – білявка пішла, зазивно крутнувши сідницями й залишивши після себе купу проспектів. І все ж він не помилився: підступ наздогнав його наступного дня, коли після стандартного «надіслано» пішов сигнал і пролунав незнайомий голос:

«Містер Піррен?»

«Так, я слухаю».

«Як ваші справи?»

(«Та пішов ти в жо…») «Нічого, все добре».

«От і чудово, ми ж турбуємося про вас! Ви для нас надзвичайно цінна людина. Чув, ви отримали дуже вигідну пропозицію?»

«Так, у певному сенсі», – тут Арман відчув дивне полегшення через те, що виявився правий: ні, в нього не параноя. Не в цьому ненормальному житті.

«Вирішувати, звісно, вам, але я б на вашому місці довго не роздумував. Ви знаєте: у Нью-Йорку не люблять чужа… таких як ви, – обмовка була не випадковою, ясна річ. – Зараз усе стихло, але якщо хтось дізнається, і збереться натовп…» – Так, Арман пам’ятав погроми першого року за Чейна, коли кількох інтерфейсерів витягнули на вулицю й розірвали на шматки. Люди зрозуміли головний пункт Наказу надто буквально: чужаки віднині – поза законом, і розбиратися з ними треба за особливими поняттями. Тепер і справді стихло – їх залишилося надто мало, а у звичайних людей додалося своїх проблем. – «А в тих місцях народ спокійний. Та й що ви втрачаєте?»

(«Свободу – от що. Можливість плюнути проти вітру, піти напереріз власним страхам. Хоча – не обманюй себе: ти її давно вже втратив. У тебе її ніколи й не було. Та й навіщо вона тобі?») «Хм, і справді, нібито нічого…»

«От бачите! Ну, щасти вам, містере Піррен! Радий був з вами побалакати!»

(«А я-то вже який радий!») «Дякую. До побачення, містере, е-е…»

Арман переїхав наступного тижня – й місце, дійсно, виявилося чудовим. І все було саме так, як обіцяли в рекламі. І для Керол куди корисніше свіже морське повітря, ніж задушливе міське. І жодного галасу й метушні. І завжди можна побути самому – стільки, скільки забажаєш. Вигідна пропозиція, справді.

Лишень дрібниця: не думати про ціну.

Бути розсудливим – і тоді все буде в порядку.

У грьобаному, так його розтак, порядку, за яким влаштований світ.

 

*   *   *

 

Віктор посадив елер серед пальм та кипарисів і витратив двадцять хвилин, щоб як слід замаскувати – хамелеонці повністю не довіряв, вважав за краще підстрахуватися вручну. Було вже пізно, тож ніч передбачалося провести в лісі – інтерфейс не питає, де тебе спіткати. Прикинув, що якщо рвоне з місця, ледь прокинувшись, то має вкластися у три хвилини, максимум у п’ять. Залишалося сподіватися, що сучий син Піррен буде повільнішим – куди йому, справді, поспішати? Подумавши про це, Віктор замкнувся в кабіні, вирубив усе, крім хамелеонки, й почав рахувати. Біль застиг його на п’ятдесяти семи.

Кригсон сподівався, що нічні мандри душі залишать йому в пам’яті пораду чи хоча б непевний натяк, чого чекати в найближчому майбутньому. У нього, як у B-інтерфейсера, таке траплялося – іноді з’являлася записка, написана до неподобства кострубатим, та все ж його почерком, іноді випливала фраза, привнесена у свідомість звідкись іззовні. Але коли він уранці прийшов до тями, не знайшов нічого. Розум був чистий, тіло – бадьоре та готове до дії.

Віктор вискочив з елеру. Імпульсник був пристебнутий до поясу легкого комбінезону кольору хакі: зі зброєю інтерфейсер не розлучався й уночі. Прикрив дверцята густою зеленню – й понісся в напрямку, який відзначив учора. Хвилина, друга – і вже стояв біля будиночку. Все вірно: жодної охорони, жодних огорож з колючим дротом або світлодатчиками. Більше того: коли Віктор узявся рукавицею за ручку широких дубових дверей, ті легко піддалися.

Це міг бути поганий знак, а могло й не значити нічого. Поганий – якщо декаенівське прикриття настільки міцне, що Піррен дозволяє собі не звертати уваги на такі дрібниці. Або інший варіант: він надто впевнений, що ніхто не докопається до його зв’язків з Департаментом, а надмірна конспірація в такій глушині радше приверне до себе увагу. В будь-якому разі, тепер головним було застигнути противника зненацька. Зламати, деморалізувати – а тоді вже розбиратися, зрадник він чи лише так збіглося.

Що там з ДКН – ще під питанням, але від самого Армана серйозного спротиву очікувати не доводилося. Якщо вірити отриманому від Хьоля досьє, жодної бойової підготовки в нього нема – Віктор впорався б із ним голими руками, а з імпом тим паче нічого не боявся. Сам він колись тренувався з десантною групою – багато чого засвоїв. І все ж у регулярні війська його не взяли… через «ментально-психологічні трансформації в темний час доби». Хоча вдень він би дав фору багатьом… а толку? В армії треба бути готовим діяти в будь-який час, інакше там робити нема чого.

Кригсон увійшов до передпокою, тримаючи промінник у правій долоні. Поглядом ткнувся в оленячі роги понад входом у коридор – мабуть, будиночок від початку належав мисливцю, а може, й сам Піррен колись полюбляв вийти на звіра… хоча навряд. Схоже, житло зробили «під село», хоча Віктор не мав сумніву, що зовнішньо невибагливі стіни начинені електронікою під саме «нікуди». Секунду послухав тишу – якщо хазяїн уже очуняв, то скоріше за все ще на вставав. Ну, недовго йому насолоджуватися спокоєм!

Віктор навмисно грюкнув вхідними дверима. Знову перетворився на слух – вельми загострений завдяки інтерфейс-здатностям – і вловив мляве ворушіння десь зліва. Рвонув уперед; мимохідь подумки подякував м’якому килиму, що приглушував його кроки. Перші двері – зарано, другі – саме те. З розмаху врізав берцем – сталева набійка підсилила удар, двері ревонули й ледве не злетіли з кріплень. Ступив усередину – і в ту ж мить навів імпульсник на ціль.

Арман Піррен встиг лише наполовину вилізти з-під ковдри. Він був у трусах та майці – дещо повненький чоловік сорока п’яти років з розхристаним волоссям, з якого де-не-де вже прозирала сивина. Очі його занепокоєно та безтямно оббігали простір і часто-густо кліпали, підборіддя смикалося, дихання було збитим – Віктор звідси добре його чув.

– Встати! – гаркнув він, тримаючи зброю в напівзігнутій руці.

Піррен повільно потягнув себе до краю ліжка, але був відразу зупинений:

– Не туди! Сюди!

Арман спустив ноги справа від Кригсона. Віктор наблизився та з розгону ткнув імовірному зраднику трубкою в спину. Той охнув, зігнувся. Месник придавив сильніше:

– Піднімайся, мерзота!

Піррен нарешті відірвав сідниці від ліжка. Віктор не дав йому встати – вдарив коліном і з силою штовхнув уперед. Супротивник полетів до кутка й упав попід дзеркалом, ледь не врізавшись головою в тумбочку-підставку. Кригсон підійшов, змірив поглядом фігуру, що скорчилася на підлозі – й додав з ноги. Піррен заголосив; спробував підвестися – й наступний удар вперіщив його у дзеркало. Скло пішло тріщинами, уламки полетіли навколо. Голова Армана боком опустилася на тумбочку; схоже на паротяг дихання переривалося лише частими схлипами, серце тамтамом відбивало рваний ритм.

Віктор трохи відійшов та оглянув діло рук та ніг своїх. Жертва відпльовувалася кров’ю, однак Кригсон не сумнівався: нічого серйозно не пошкоджено. Якщо раптом вони з Хьолем помилилися – оклигає: на інтерфейсері все заживає як на собаці. Але з кожною секундою він упевнювався більше й більше: не помилилися.

– Повернися, слизню!

Піррен підвів голову, трохи нахилив убік – чоло було у крові, серед якої блискітками миготіло кілька шматочків дзеркала.

– Гайда-но, хочу глянути в твої паскудні очі!

Арман рухався повільно, так само важко дихаючи. Сів на підлогу, спиною спираючись на тумбочку, поклав руки на коліна; погляд блукав кімнатою, ні на чому довго не затримуючись. Тільки б він зараз не зомлів, подумав Віктор.

– Сюди дивися! – Кригсон провів імпом лінію від свого обличчя до голови противника. Той нарешті підвів очі, й вони ненадовго зустрілися.

Це він, подумав Віктор – ну так, звісно, він! Ще вирушаючи сюди, месник майже не мав сумніву, що знайде саме того, хто йому потрібен, а зараз бачив: Піррен знає, чому за ним прийшли. Може, він навіть чекав, що колись це станеться. Хоча, звісно, сподівався уникнути відплати. Ну то хрін тобі – не уникнеш!

– Ти вбив Ліссу, – зовні незворушно вимовив Віктор.

Арман булькотнув та проказав – кожне слово на видиху:

– Хто… така… Лісса?..

Відповіддю був удар, від якого його потилиця гепнулася по тумбочці.

– Не смій брехати, паскудо! Чистосердне зізнання, бля, полегшить твою долю. Як ти це робив? Вночі бачив, а вранці скидав своїй сучці? Мразота… щурячий покидьок… Шакал – він шакал і є… – Віктор бив знову і знову, а Піррен і не намагався захиститися – тільки скрутився клубочком, інстинктивно прикриваючи найбільш вразливі місця.

Нарешті Кригсон трохи заспокоївся, відійшов, поглянув згори донизу на зрадника, який був уже не живий не мертвий:

– Так, добре… Це була розминка, а тепер буде серйозно. Молися, виродок, якщо віриш… своїм хазяям молися! Скільки вони тобі платять? Мільйон уже нагріб?! Скільки ти отримав за Ліссу, слизень? Говори!!!

– Ні… – ледве чутно, самими губами прошепотів Арман.

– Що – ні? Нема ще мільйону, сука?! – Віктор наблизився, готуючись бити знову.

– Я не… можу… Керол… помре… якщо я…

– А-а, – зметикував Кригсон, – ти про свою бідну жіночку. Де вона, до речі? – йому в голову прийшла нова ідея.

– Не треба… її… не чіпай…

– Я спитав: де вона!

– Не треба… будь-ласка…

– Хрін з тобою – знайду сам, – Віктор обвів поглядом кімнату. – Сиди, де сидиш. Бігти, звати на допомогу – не здумай: дожену – буде гірше. І тобі, і їй. Ясно?

Піррен ледь помітно кивнув. Кригсон вийшов, залишивши двері відчиненими.

 

*   *   *

 

Тільки-но Віктор пішов, Арман проблювався. Він навіть не намагався розвернутися, щоб не забруднитися – наробив просто під себе.

Біль був повсюди. Він ніби бачив своє тіло збоку, суцільно вкрите червоними лампочками. Десь далеко невидимий оператор натискав на кнопки – й лампочки засвічувалися в лише йому відомих сполученнях. А тепер оператор збожеволів і пробував награвати на клавіатурі різні мелодії, як на піаніно. Лампочки спалахували повсюдно, скрізь і одночасно, оскільки грати недомузика не вмів та ще й очевидно вважав, що чим сильніше тиснеш на клавіши – тим краще.

Не ворушитися. Не думати. Не робити нічого – тільки скоріше забутися. Але щось заважало. Нав’язлива думка – вона щойно була тут, а тоді пішла, аж ось вона знову:

«Їм потрібен я, але їм не потрібні Карін та Керол».

Так, правильно. Якщо він помре – ніхто не стане вводити Керол ліки. Ніхто взагалі не стане її доглядати. Її просто викинуть на звалище, як сміття. Нещодавно, коли ще жив у передмісті Нью-Йорка, Арман бачив таке звалище на околиці – серед усього іншого там можна було розгледіти й людські тіла. Безхатьки та злидні, в яких не вистачило грошей навіть на комірку в домі мертвих. Нещасні одинаки, за яких ніхто не мав бажання заплатити. Які виявилися нікому не потрібними. От і Керол: кому вона потрібна, крім нього?

Не можна, наполегливо стукала думка до ослаблої свідомості. Отямся, вмирати не можна – бо ти помреш не сам. Бо про жодні ліки не буде й мови – цей покидьок прикінчить її, от і все. Він може навіть спалити дім, аби не залишати слідів. Давній спосіб, але досі працює.

Якби Арман був таким як Лобов, він би… ні, пусте. Тут і Лобов нічого не вдіяв би. Інтерфейс не можна викликати самому – на це не здатен навіть Винятковий Серед Унікальних. Інша справа, що він передбачив би все заздалегідь та підготувався… В будь-якому разі – не варто забивати собі голову всілякими дурницями. Мрії мріями, а життя – ось воно: кров, біль та безсилля. Особливо безсилля. Й біль, так… ох, чо-о-орт…

До речі, Лобов же в «Ес-Ар-Сі» навчав інтерфейсерів вимикати нерви. І цей крутий покидьок (Кригсон? Так його звати?) певно вміє. А він, Арман, відмовився тоді їхати до Сіднею – вирішив, що сім’я важливіше. Керол і так була сита всім цим по горло, та й Карін – їй довелося б або кинути навчання, або залишитися в Парижі самій… Отже, він подумав, що ну їх у пекло, тих дослідників, чи хто вони там насправді.

А тепер лишень і здатен запам’ятовувати безглузді імена та адреси.

«О, ідея: наступного разу назвати їм свою адресу. Круто було б, чи не так?» Але схоже, що наступний раз у нього буде вже в наступному житті.

Але Керол… та Карін…

Нехай він, Арман, винен – але ж вони тут ні до чого!

А Лісса, за яку прийшов мститися Кригсон – вона тут була до чого?

Але вона вже померла – а Керол жива… поки жива. Вона може видужати й жити ще довго. Могла б, якби…

«Розповісти правду, як є. Я називаю імена, щоб отримувати ліки для Керол. Та щоб з Карін не сталося нічого поганого. Розповісти. Пояснити. І… і нехай тоді вирішує».

Ні – Кригсон, можливо, залишить Керол, але все одно пристрелить його. Такі здоровані не знають жалощів. Вони – як заведений механізм: ставлять перед собою мету й не зупиняються, доки її не досягнуть.

«Дуже просто: його мета – не я. Тобто я, звісно – але не як Арман Піррен, а як стукач. А якщо стукач – не я? Якщо це – хтось інший?»

Брехня. Дурна бездарна брехня все через те ж безсилля. І потім, він не вміє брехати. За його обличчям брехню розпізнає навіть звичайна людина, не те що інтерфейсер.

Але Керол…

«А якщо не я – то хто?»

І раптом Армана ніби вдарило струмом. Тіло здригнулося, як у судомі, ним прокотилася нова хвиля болю. Але тепер це не лякало. Тепер він зрозумів, що робити. Що говорити, коли Віктор повернеться. Здається, хоча б раз його здатність пригадувати імена має піти на користь саме йому, а не Департаменту. Можна ж іноді і в купі лайна знайти перлину! Звісно, ще невідомо, чи в нього вийде. Якщо чесно – скоріше за все не вийде.

Але ж зараз той самий випадок, коли втрачати вже нема чого.

 

*   *   *

 

Кімнату Керол Віктор знайшов легко. Стіни тут були у м’яких лазурових текстурах, хитромудрий вентилятор у напіввідкритому вікні керував потоками теплого повітря. Ліжко було спеціальним, як у відділеннях для важкопоранених. Ціла мережа трубок оплутувала тіло – автоматика підтримувала в ньому життя, вводячи живильний розчин та видаляючи продукти життєдіяльності.

Але чорт мене забирай, подумав Віктор, яка ж вона страшна! З-під ковдри виднілися тільки руки й обличчя – мертвотна блідо-жовта шкіра на ньому розбухла так, що голова стала майже як куля. Втоплениця – промайнула думка; чи жива вона взагалі? Наче у відповідь на непоставлене питання губи Керол ледь ворухнулися: вона ніби намагалася щось сказати, але до вух Кригсона не долетіло ані звуку.

На решту він вирішив за краще не дивитися. Що в неї за хвороба-то – пухлина якась, чи… мозок у будь-якому разі вражений… ні, цього не було в досьє. Бажання зникло відразу: Віктор думав притягнути сюди чоловіченька й подивитися, як він упендюрить своїй бідолашній дружині. Тепер ця ідея видавалась огидною – стало неприємно вже від того, що таке взагалі могло прийти в голову. Так, він хоче помститися – але всьому є межа, він же не маніяк-збоченець, ну справді.

Але ж Піррен не такий слабак, яким здається, подумав Кригсон. Проте в ту ж мить осадив себе: ще не вистачало почати співчувати цьому слизню. Він убив Ліссу – й цим усе сказано. І, якщо на те пішло, не лише Ліссу, а загалом півтори сотні інтерфейсерів. Віктор заплющив очі й уявив їх усіх. Тих, з ким був більш-менш знайомий: моторну Джулію Тейт… веселуна Рохмана… розважливого Стаса Крюкова… азартного Веласкеса, нарешті. Й тих, про кого лише щось чув. Тіла, звалені докупи, з кривавими запіканками замість обличь, що безмовно волали про справедливість. Усі вони – на совісті однієї людини… ні, чужака. Віктор ніколи не став би називати чужаком побратима-інтерфейсера, але цю мерзоту… щурячого покидька… шакала… його він ні за що не назвав би своїм.

Наразі Кригсон був готовий. Піти назад до спальні, взяти гада за шкірку, і… і що? Влаштувати люте покарання? Чомусь ця думка його більше не збуджувала.

Ні, подумав Віктор, Хьоль правий – треба пристрелити відразу, без вистав. Він месник, виконавець вироку – але не майстер з тортур. Тортури якраз зі сфери декаенівців – а він не такий, як вони. Вони перероблюють світ під специстський порядок Рея Чейна, побіжно ламаючи життя й долі – а він лише шукає справедливості.

Увійшовши, Кригсон зауважив, що Піррен сидить усе в тій же позі, спиною спираючись на тумбочку. Хіба що лайна під ним додалося – а погляд, навпаки, прояснішав. Тим більше, вирішив Віктор, у лайні бруднитися не варто. Він уже звів імп, коли Арман вимовив крізь кашель:

– Хьоль… Ганс Хьоль… Так його звати?

З несподіванки Віктор ледве не впустив зброю. Але вже наступної секунди оволодів собою й рівним голосом спитав:

– Ти це про кого?

– Хто тебе сюди навів…

– З чого ти взяв? – у Кригсона виникло неприємне відчуття: є щось важливе, чого він не знає. Відчуття, якого хотілося скоріше позбутися.

Піррен говорив повільно, з паузами – в нього ще не відновилося дихання:

– Можна мені сказати?.. Тільки вислухай… а тоді роби… що схочеш. Добре?

– Заради чого? – Віктор і так знав, чого він хоче. Натиснути на кнопку – й побачити, як голова виродка перетвориться на безформну масу.

– Щоб… не помилитися.

Звісно, вистрілити було простіше за все. Але чому, якого дідька той сказав про Хьоля? Щось тут не так. Хрін з ним – від зайвої пари фраз шкоди не буде.

– Добре, – Віктор підхопив стілець зліва від ліжка, підсунув ближче й усівся, не випускаючи з руки промінник. – Давай-но.

– Хьоль, – почав Піррен, – працював в «Інтерфейсі». В мюнхенському філіалі, здається… І з лабораторіями працював. Де наших… використовували. Це не велика таємниця… сам знайдеш… за бажання. Я його бачив тоді… мигцем. Анітрохи він нам… не співчував. Гроші загрібав… як усі вони. А коли Лобов… розпочав справу… він їх здав. З усіма манатками. Відмився, став чистеньким. Своїм, ніби…

– То й що? – спитав Віктор. Нехай усе так і було – але саме тоді Хьоль і познайомився з Ханною, яка стала його першою дружиною.

– Той, хто зрадив одного разу… може зрадити знову.

Трубка імпа вдарила Армана по коліну – той закричав.

– Ох ти ж вилупок! Відмазатися хочеш, сука?! – месник врізав по другий нозі й посміхнувся: – А розумніше нічого не видумав? Хьоль ніколи не піде до ДКН! Вони ж убили його… – й раптом осікся.

Не вбили, подумав Кригсон – у тому-то й справа, що не вбили. Чув же одного разу… Це, звісно, нічого не значить. Додумувати можна що завгодно і як завгодно. Але знову це паскудне відчуття: є щось, чого він не знає. Воно й раніше було – тільки раніше здавалося неважливим, а тепер раптом стало важливим. От дурня…

– Гаразд. Пограймо в цю гру ще трошки. Твоя дочка в Західному ДКН.

Пауза тягнулася довго. Віктор уже був готовий стріляти – розрубати чортів гордіїв вузол, раз клацнувши покінчити з усіма невизначеностями. Аж ось Піррен нарешті вимовив:

– Не дочка вона мені.

– Поясни, – сухо кинув Кригсон.

– Її відв’язали. Ми бачилися… майже рік тому. Вона мене не впізнала.

Віктор присвиснув – і зрозумів, що от-от втратить контроль над тим, що відбувається. Він уже не пам’ятав, хто першим це висловив: «Інтерфейсера не може обманути звичайна людина». Але ще не забув, що висловлювання має продовження: «лише інший інтерфейсер».

– Це просто слова, – сказав Кригсон. – Чому я маю вірити?

– Слова, – погодився Піррен. – Мої слова… Слова Хьоля… Вірити? Ти й не маєш… Прийшов помститися? Ну давай… убий мене… і Керол… давай! Але якщо потім… за тобою прийдуть… темно-зелені… пригадай мене. Що я тобі казав. І подумай… про слова.

– Добре, – повільно заговорив Віктор, розмірковуючи вголос. – Я думаю про слова, просто зараз. От що я думаю: ти живеш тут… уже давно. Чи знає про тебе ДКН? Знає. Не може не знати! Тепер, припустимо, ти на них не працюєш. Чому тебе не чіпають? Тому що ти їм не потрібен? Знову-таки, припустимо… але. Ти зараз розповідав цікаві речі. Про Хьоля, ось… А що ти ще знаєш? Може, нічого… а може – багато чого. Декаену це не цікаво? Ще й як цікаво! То чому тебе не чіпають? Якого хріна ти, слизень, продовжуєш тут жити?! Як ні в чому не бувало?! Відповідай!

Піррен мовчав, немов притиснутий скелею.

– Нема чого тобі сказати, – з оманливим спокоєм підсумував Віктор. – От ти й попався, сука! – й міцним ударом кулака звалив Армана на підлогу.

Віктор бив – руками, ногами – не розбираючи куди. Наче у нього всередині нарешті вимкнулося гальмо, а разом з ним зникли всі умовності й сумніви. Всі ці множинні «а якщо те» й «а раптом це?», що заважали просто зробити те, заради чого він прийшов. Що примушували думати, шукати рішення й запасні варіанти. Тепер нічого такого більше не було. Тільки руки, ноги – й щось м’яке під ним. М’яке стогнало, хрипіло й іноді смішно булькало. Чим би воно не було, зараз воно перетворилося на мертвий кусок м’яса. Й байдуже, що кусок м’яса поки дихав і видавав звуки. Він помер ще тоді, коли Кригсон переступив поріг його дому. Хоча ні… раніше. Коли навів чистильників на них з Ліссою. Або ще раніше: коли вперше зв’язався з декаенівцями. Все це, втім, теж не мало значення: мертвий кусок м’яса є мертвим куском м’яса.

А потім мертвий кусок м’яса ледь-ледь чутно промурмотів:

– Вік… тор… Криг… сон…

Він смикнувся – не так, як від імені Хьоля, але все ж трохи здригнувся.

– Ну, так мене звати. І що? Сука, ти мені набрид! Ну добре… скажи ще пару слів. І покінчимо з цим.

– Керол… – почав Піррен.

– Дістав уже… та нахрін вона мені здалася?!

– Ні… послухай… я помру… а потім вона… довго буде… помирати… без ліків. Повільно… три дні… може тиждень…

– Ну й?

– Вбий її. Застрели… щоб одразу…

Віктор уявив, як він входить до лазурової кімнати, підносить імпульсник до самого обличчя потворної дружини Піррена, фіксує приціл між очей і натискає кнопку.

– Хрін тобі, – сказав він. – Вона не винна. Лише ти.

– Будь-ласка! – заволав Армін і, здається, витратив на цей крик останні сили. Додав тихо: – Саме тому… щоб не мучилася. Вона ж не потрібна… нікому… крім мене…

– Ще раз: хрін тобі. Не буду я її вбивати.

– Але ти вбиваєш… повільно. То краще швидко…

– Я тобі не чистильник! – вигукнув Кригсон – й запнувся, ніби слово застрягнуло в горлі.

(«Не у тому справа, як це назвати. Й не прикидайся, що не зрозумів»).

– Ну, добре. Добре… Я… її… – заговорив, витискаючи з себе по літері, а тоді як вистрілив: – Я її заберу! Вивезу звідси, бляха! Ясно тобі?!

Й сам злякався того, що сказав.

(«Ну, увезеш її – а далі? Ти квартиру міняєш кожного тижня – куди її сховаєш? До Хьоля підеш? То він тебе пошле, й правильно зробить. І потім, ліки… ну, тут має бути запас – а коли він скінчиться? Скільки вони коштують, де їх брати? Як ти собі це уявляєш? Не кажи дурниць, а?»)

– Як вивезеш? – у цю мить спитав Арман.

Теж, до речі, гарне питання, подумав Віктор. Якби не джунглі навколо – на руках би відніс до елера. Та й крізь джунглі міг би донести, чого там… центнер ваги – покректав би, але дотягнув. А от Керол, яка важить десь стільки ж, напівживу, щоб вона дорогою не померла остаточно…

– Піджену елер задом до входу, повантажу з койки, – запропонував сам, відчуваючи, як із кожним словом відрізає собі шлях до відступу.

– Де елер? – спитав Піррен.

– В лісі заниканий. Злечу і сяду тут. Краще б землею, але крізь ці зарості не зможу.

– Можуть побачити, – сказав Арман. – У повітрі… над будинком.

– А де вони? Знаєш?

– Ні… не бачив ніколи. А може, й нема їх… Ні, надто добре… не буває так… Вони є… десь. Я їх тільки… над головою бачу… пролітають… кожного місяця… ліки скидають. Вчора ось теж…

– То вони цим тобі платять? – спитав Кригсон.

Піррен не відповів. Та й не треба було. Замість того сказав:

– Візьми мій.

– Що?

– Елер. Він там… у гаражі. Вони тоді не второпають. І краще до чорного входу… там зручніше. Тільки це… акумулятор… у мене лише на тисячу…

– Хріново, – сказав Віктор. Трохи замислився, потім видав: – Тоді так: беру твій, вантажу, сідаю біля свого, швидко перекладаю – й під три чорти звідси.

Але ж зовсім через дупу, подумав про себе. І треба воно йому – ускладнювати собі життя заради напівдохлої корови? І близько навіть не треба – то чому ж він усе-таки зібрався це зробити?

– Там… – Піррен вказав на шафку біля ліжка – Віктор простежив за рукою, – у верхній шухляді… умка… візьмеш, відчиниш гараж… і машину.

Кригсон підійшов, глянув у шухлядку – все правильно. Витягнув, узяв у долоню овальний коричневий ключ – з виду немов галька з пляжу. Подумав: якщо цей шалений задум пройде вдало, то ну їх усіх до біса. Тобто, всі ці таємні зустрічі та секретні номери. Всі ці шпигунські заморочки їхнього спротиву. Хіба одне: знайти Хьоля, і так само – очі в очі – спитати його про сім’ю. Дізнатися правду… і відразу викинути з голови. Зняти всі гроші з рахунку. Відвезти Керол до хорошого шпиталю. Забезпечити ліками. Заплатити персоналу, щоб як слід її доглядали. Потім рвонути… на Гаваї, так. Знайти дівчину – просту та гарну собою. Купити будинок. Кататися на хвилях та дивитися, як заходить сонце. Стати нікому не потрібним, як Дейтон. Можна навіть, врешті-решт, відв’язку пройти… тільки, знову ж таки, грошей не пошкодувати, щоб нічого зайвого не зняли. Ех, за все треба платити… чи вистачить? Ну добре – це потім. Зараз – до гаражу, за елером.

– Кригсон! – гукнув Піррен, коли він був уже у дверях.

– Ну?

– Обережніше… будь-ласка! Вона слабка зовсім… якщо впустиш – усе… Там ліжко… верхівка знімається… краще разом з ним… і в машину. Добре?

– Не сцикуй, – сказав Віктор, аж раптом, осікшися, кинув зі злобою: – І заткни пельку! Виродок!.. сука!.. не вчи мене, як треба, ясно тобі?!

 

*   *   *

 

Арман знову залишився сам. Поки Кригсон був тут, він тримався. Треба було триматися – не заради себе, так заради Керол. Он воно як: його брехня розлетілася на друзки. Та інакше й не могло бути… не вміє він брехати, це відомо. Зате правда – спрацювала. Нехай і не зовсім так, як він міг очікувати. Яка різниця… головне – вона спрацювала, й Керол буде жити.

Та чи буде?

Впасти… виключитися… не мучити себе нез’ясовними питаннями. Коли месник повернеться за ним, він віднесеться вже далеко до країни снів… до країни мрій… Повернеться – за ним. Чому Кригсон відразу не пристрелив його? Це ж було логічно. Хотів помститися – й помстився б. А тоді вже розбиратися з Керол… чи хоче він її врятувати… або чого він узагалі хоче.

Скільки Віктору років? Тридцять від сили… а то й менше. Значить – принаймні на п’ятнадцять молодше за нього, Армана. Що ж, цей парубок ще може дозволити собі геройствувати. Він – ні. Він має діяти напевно.

Піррен сперся потилицею на тумбочку. Зігнув руки в ліктях, підсунув ближче до голови… ще ближче. Спробував перенести на них вагу та підвестися, відірвати спину від підлоги. А-а-а!!! Розряд пробіг хребтом згори донизу – лампочки сліпуче спалахнули й луснули з оглушливим тріскотом. Руки розкотилися в боки, потилиця проїхалася по жорсткому дереву й завмерла. В голові стало пусто й невагомо. Подумалося спокійно: отак я вмираю.

Лежав нерухомо з однією-однісінькою думкою: рано ще. Проходили хвилини й години, Кригсон мав повернутися дуже давно, але його все не було, й Арман не чув жодних кроків у коридорі. Нарешті спробував поворухнути руками – так, щоб не смикати спину. Руки діяли – долоні, кисті, навіть передпліччя. Він торкнувся обличчя, розім’яв щоки, потер лоба – відчував, як розвозить шкірою щось мокре й липуче… кров: треба називати речі своїми іменами. Глитнув – у горлі теж віддавався присмак крові. Повернув голову, затримав погляд на шафці, звідки Віктор дістав ключ. Тільки Армана цікавила не верхня шухлядка. Інша, нижче.

Лівою рукою Піррен уперся в тумбочку. Зігнув руку як важіль і потроху відштовхнувся. Спина посунулася… ледь-ледь. Біль різонув знизу – він зціпив зуби. Видихнув раз, другий – і відштовхнувся знову. Громило Кригсон певно перебив йому хребет. Але це пусте… тепер – пусте. Головне – не вирубитися передчасно.

Відсунувшись від тумбочки, Арман правою рукою вхопився за ліжко й почав підтягуватися до нього. Біль нещадно бив його раз у раз, лупив вузлуватим батогом по спині – він заплющував очі, стискав їх так, що навколо миготіли іскри й гопцювали зірки; зціпляв зуби. Розвернувся головою до ліжка і став повільно посуватися до приголів’я, де стояла шафа. Провірив рукою: дістаю? – ні, поки ні. Отже – ще один ривок, і вибух у спині, а потім – іще… ще… чому досі не повернувся Кригсон? Скільки пройшло: дві години? три? Чи йому лише так здається, а насправді його одіссея зайняла дві-три хвилини?

Втім, від гадання не було користі: Арман знову посунувся – голова стукнулася об низ шафки. Перевів дух, підніс праву руку, помацав… є! – смикнув шухляду до себе. Витягнув наполовину, спробував залізти пальцями згори – рука не дотягувалася. Тоді рвонув різкіше – шухлядка вискочила, проїхалася по голові, перевернулася і впала Піррену на груди.

Арман охнув; зібрався з силою, перекинув шухляду догори дном, вивертаючи назовні все, що в ній було. Заходився шарудіти на собі й навколо – якісь папірці, дрібнички, нінащо наразі не потрібні… Пальці лівої руки намацали знайомі форми – він упіймав штукенцію, розвернув: руків’я наче само лягло в долоню. Тоді підніс міні-промінник ближче до обличчя.

Тепер, подумав Арман, усе має бути дуже просто. Хвилиною раніше чи пізніше Кригсон увійде сюди. Приціл треба тримати посередині дверей і трохи вище ручки. Можна ще вище – щоб у голову. У голову надійніше, але треба добре цілитися, інакше промажеш. Тому краще в серце – туди він скоріше попаде. А потім… потім буде ніч, і буде ранок, і він буде надсилати повідомлення з іменами, і Керол буде отримувати ліки, і все буде в порядку – так, як заповів нам Господь, намісник його на Землі Рей Чейн та темно-зелені ангели з Департаменту контролю та нагляду.

А якщо Кригсон вивезе Керол? І ДКН більше не дотягнеться до неї?

(«Ти сам у це віриш? Тільки чесно: віриш?..»)

Арман із силою стиснув руків’я промінника.

З подвір’я долинув гомін. Піррен не міг розібрати звуків, але, здається, хтось кричав. Бахнуло – дуже схоже на розряд імпульсника. Хлопнули вхідні двері, й ось уже кроки доносилися з коридору. Не один. Троє як мінімум. Підмога Кригсону? – неможливо. Значить…

Ясно, що це значить. Цілком ясно; жодних сумнівів.

Двері розкрилися. Арман розрізнив обриси темно-зеленої фігури – й більше нічого не треба було. Він вдавив кнопку, відчуваючи надзвичайну, виняткову насолоду. Відзначив про себе: але ж він ще ніколи в житті не вбивав людину… тобто, ось так – ніколи. І тоді ж подумав: не людину – чужака. Бо от хто насправді чужаки… чому люди досі цього не збагнули? Й інша думка була: от я пристрелив одного з них, а вони потім все одно будуть мене лікувати. Захотілося сміятися – і він би не стримувався, якби не було так боляче.

Фігура в дверях зі стогоном відкотилася назад; тоді її, здається, відтягнули. Хтось нецензурно загорлав, але його перекрив інший гучний голос:

– Містере Піррен! Ви там?

– Так, – сказав Арман. – Я тут.

– Не стріляйте! Ви в безпеці. Ми прийшли вам допомогти.

– Стійте! Не підходьте ближче… Хто ви?

– Капітан Воллес, Західний ДКН, 21-й відділ.

– Капітане, зачекайте… інші нехай стоять. Ступіть у двері… Один крок, не більше! Я… не стрілятиму… обіцяю.

В отворі показався високий декаенівець зі смішним носом-картоплею й завмер, оглядаючи кімнату. Я ставлю їм вимоги, подумав Арман – хто б повірив? Керол, Карін, мої любі – ви б повірили? Я тримаю під прицілом не абикого, а капітана ДКН!

– Сра-ань господня! – висловився капітан. – Містере Піррен, капітально він вас… вибачайте, що ми так спізнилися.

Спізнилися – але не в тому сенсі, зазначив про себе Арман. Спитав:

– Де він?

– Там, надворі. Не хвилюйтеся – мертвіше не буває!

– Де… саме?

– Біля чорного входу. Підігнав туди вашу машину. Він примусив вас віддати ключ? Оце гад! Ми його зняли, коли він відчинив дверцята. Навіщо йому ваша машина, цікаво?

– Він… справді помер?

– Ще б пак! Від імпульсу в го…лову… – Воллес ніби зіщулився під прицільним поглядом інтерфейсера.

 «Не вбили, тільки вирубили. Відвезуть до себе, будуть допитувати. Шукати зв’язки… з підпіллям. Інакше як би він на мене вийшов? Покидьки, їм замало моїх імен. Беруть усе, що можуть».

– Як ви дізналися, що він тут? – вів свій допит Арман.

– Спостерігали за будинком. На жаль, пропустили, коли він увійшов – пізніше вже засікли. Я би Джексу за це вуха надрав, але ви мене випередили. Нічого – оклигає хлопець, жити буде. Хоча б головою думати навчиться, салага!

– Ви завжди спостерігаєте?

– Так. Будинок під постійним наглядом.

– Але вас ніколи не видно…

– І не має бути. Втручання лише в екстрених випадках.

– І що тепер?

– Вас огляне лікар… усе буде в порядку.

– Я не про це! – майже викрикнув Арман.

– Ну… охорону підсилять, я думаю. Я б особисто рекомендував. Таких інцидентів більше не має бути… Містере Піррен, годі вже патякати, вам допомога потрібна!

На мить він відчув, як перед очима все пливе, але відразу зібрався. Подумав: цей носатий вважає, що я лише граю. Як діти з іграшковими пістолетами: паф! паф! Падай, тебе вбито! Ну все, підкорювачі галактики, закінчуйте вашу стрілянину, пішли обідати. Ні – купатися потім, спочатку поїжте як слід! Кому сказано!

– Стійте! – крикнув Піррен. – Підсилять охорону? Як? Огорожі? Вежі з солдатами?

– Можливо, – сказав Воллес. – Це як нагорі вирішать. Не моя компетенція.

Треба щось зробити, думав Арман. Негайно щось зробити, поки в мене в руках зброя. Тому що зараз капітан вийде, а замість нього увійдуть інші. Вони вправлять мені… хребет, і таке інше… наведуть у кімнаті порядок. Звільнять її від промінника, від надто гострих ножів… таких речей, з якими краще не гратися. Приставлять солдатів, які не будуть ховатися. Які будуть хапати мене за руку й казати: містере, сюди не можна, тут небезпечно. І туди теж не можна. І взагалі – не можна!

Треба негайно щось у них витребувати – зараз, чи вже ніколи. Але що? Щоб забезпечили Керол ліками на цілий рік? Щоб відпустили Карін і залишили у спокої? Але ж обмануть… Зараз пообіцяють – а тоді зроблять, як самі схочуть. Тому що вони, на відміну від нього, вміють брехати. Тому що вони самі вирішують, що буде правдою, а що – брехнею. І правда завжди буває такою, яка потрібна їм.

Тому що він, Арман, схопив зброю на якусь мить – а вони тримають її завжди. От і вся декаенівська правда.

– Капітане, – сказав Піррен, а перед очима знову все пливло, і замість чіткого обрису людини в отворі дверей він бачив кумедну темно-зелену пляму. Тому він особливо старався, щоб голос залишався рівним: – Капітане, ви знаєте, що зараз я можу вас застрелити?

– Містере Піррен, ви ж не ідіот! Фізично – так, можете. А сенсу?

– Сенсу? Жодного. Цілковитий ідіотизм, ви праві. І я не буду робити… цього ідіотського вчинку… якщо ви зробите інший.

– Що?

– Ви полетите звідси. Підете… до вашого начальника. Й подасте на звільнення. Підете з ДКН.

– Але навіщо? – зі щирим здивуванням спитав Воллес.

– Ані навіщо. Дурня… маячня собача… Але інакше я стрельну. Ви можете їх покликати… чи потягнутися за своїм… чи просто відскочити. А мені лише натиснути. Я встигну раніше… в будь-якому разі. Обіцяйте, капітане!

– Ви самі не розумієте, що кажете… – пробурмотів той. У нечасту мить, коли погляд фокусувався, Арман бачив, що все обличчя офіцера дивно сіпається.

– Не розумію, – охоче погодився інтерфейсер і скреготнув зубами – це мало замінити регіт.

– Добре, – вимовив капітан. – Я… обіцяю.

Арман зосередився, зумів ненадовго звести докупи розпливчасті плями, й на секунду піймав погляд Воллеса, що бігав – перелякано, напружено, шукаючи вихід зі становища.

– Ти брешеш, – сказав Піррен.

Тоді натиснув і відпустив кнопку промінника. Ще натиснув – і знову відпустив.

Хтось кричав. На Армана насувався туман, застилаючи все різнокольоровою завісою, і єдиним, що він відчував розбірливо, була кнопка під указівним пальцем. Він продовжував натискати ще й ще, не чуючи пострілів. Мінік – це вам не імп: голову не знесе, лишень зробить маленьку темну дірочку…

З коридора долинали уривки фраз:

– …та напевно сказився…

– …кімнату рознесе нах…

– …майже неживий, скоро видихнеться…

– …газ, та й по всьому…

Все змішалося – червоне, коричневе й темно-зелене. З туману виринула Керол – ще та, до Чейна й до хвороби, квітуча й життєлюбна, як у кращі роки їх життя в Парижі. Й услід за нею – п’ятнадцятирічна старшокласниця Карін з купою планів і сподівань на майбутнє. Арман послав їм навздогін: «Пробачте мені…» – й, немов у відповідь, спіймав думку: той, хто зрадив одного разу, може зрадити знову.

Тільки б не закінчився заряд у проміннику, думав він, продовжуючи тиснути на кнопку. Аби лише довше не кінчався заряд.