Війна проти минулого заради майбутнього

Нещодавно мене питали, та я й сама замислювалася над тим: чого я боюся найбільше?
Ну, звісно, крім того. що ми зазнаємо поразки й росія нас загарбає - але я вірю, що цього не станеться.
Отже, якщо винести це за дужки. Найбільше я боюся того, що от, від загарбників ми так чи інакше відіб'ємося, а потім пройде трохи часу - і все стане так само, як було.

Ті ж самі мутки й обіцянкі-цяцянки з боку влади.
Такі ж поверхневі реформи, з розпіареними зовнішніми змінами, але незмінною внутрішньою суттю.
Такі ж срачі між усіма з бездумним навішуванням ярликів та штучним розподіленням на табори на кшталт 25/73%.
Такі ж "фальшиві ялинкові прикраси"-прайди за відсутності реального покращення захисту прав людини для ЛГБТ+.
Ті ж напади та переслідування з боку праворадикалів, та відсутність належного їх розслідування з боку поліції.
Та ж Рада Церков, здатна блокувати будь-які законодавчі ініціативи в начебто світській державі.
Нарешті, та ж росія з іншим путіним замість цього, з таким же гібридним режимом, щупальцями по всьому світу й планами, як би з часом таки здійснити те, що не вдалося цього разу.
І той же зарозумілий Захід, який з позиції згори даватиме нам вказівки, але якому за великим рахунком на нас насрати.

Може я це вже казала, може ні, та нехай.
Для мене ця війна - це не лише війна за остаточне здобуття Україною незалежності від росії.
Це ще й війна проти минулого - яке наразі й уособлює собою насамперед "руській мір" - заради майбутнього.
Проти застиглого в своїх скрєпах болота. Заради розвитку, заради змін, заради прогресу.
Ще після Майдану було відчуття, що тепер усе має змінитися. Але за ним почалася війна, а тоді нас втягнули в отой підвішений стан, коли не було ані повноцінної війни, ані справжнього миру.
І так, війна сама по собі не привід для того, щоб зміни були не на часі. Однак оте болото, отой мутняк "і не туди, і не сюди" - він так чи інакше проявлявся у всьому. Але так не могло тривати вічно. Рано чи пізно кудись ці терези мали хитнутися. Отже, маємо тепер повномасштабну війну.
І я сподіваюся, що після неї як раніше вже бути не може.

Скажу навіть більше.
Та світова політична архітектура, яку маємо на сьогодні - вона сформувалася саме після Другої світової війни.
ООН, НАТО, Рада Європи, ті організації, що стали основою для майбутнього ЄС - всі вони виникли в перші повоєнні роки.
Загальна декларація прав людини, серед іншого, була написана незабаром після війни.
Російсько-українська війна наразі є найбільшою після Другої світової. І хоча в конвенційній формі вона ведеться Росією проти України на нашій території, однак в інших форматах до неї залучені або непрямо відчувають на собі її вплив більшість країн світу. Тож за сукупністю всього вона фактично вже набуває ознак світової. Нехай і не всі поки готові це визнати.
Тож і наслідки її так чи інакше позначаться на всьому світові. І мають дати старт таким самим якісним змінам, якими були зміни після Другої світової.
Змінам, що мають поховати минуле. Й дати життя майбутньому.

І те, чи справдяться ті страхи, чи майбутнє зрештою таки переможе - залежить від усіх нас. Чи буде серед нас достатня критична маса тих, хто прагне майбутнього. Тих, для кого так як раніше - майже так само нестерпно, як і опинитися під російською окупацією.

І так, коли одні, прогресивні сили, підтримують ратифікацію Стамбульської конвенції, а інші, традиціоналістські, впираються й намагаються цей процес зупинити - це теж одна з численних битв проти минулого заради майбутнього.
І перемога в ній - лише маленький крок. Великий шлях іще попереду.