Про своїх і чужих

Власне, підходи до понять свої/чужі є одними з визначальних для правих та лівих ідеологій. Якщо максимально спрощено: у крайній правій позиції категорії «своїх» і «чужих» є чітко визначеними – причому раз і назавжди, фіксованими й принципово відмінними. У крайній лівій позиції категорій «своїх» і «чужих» як таких нема – всі люди браття й оце все.
Так от з одного боку написане нижче видається мені якимись доволі очевидними й тривіальними речами. А з іншого боку думаю, що за ці речі мені могло би прилетіти як від лівих, так і від правих – хоча й, звісно, з різних причин. Та менше з тим.

У політичній площині близькість/далекість чи там дружність/ворожість позицій визначається насамперед інтересами. Чим більше вони в різних фігурантів збігаються – тим вони ближчі й відповідно більш дружні, ну або навпаки.
Але щоб сказати що хтось є між собою своїми, схожих інтересів недостатньо. Бо вони можуть бути спільні в якийсь окремий момент часу, а потім зовсім розійтися.
Тож як на мене, у своїх має бути спільне бачення.
Це якщо уявити собі життєві траєкторії чи то людей, чи то об’єднань – як вони починаються десь у минулому, проходять тут і зараз і продовжуються далі в майбутнє. То бачення – це насамперед про майбутнє. Тобто ці траєкторії можуть початково походити з зовсім різних і навіть несумісних на перший погляд точок. Але якщо далі вони змінюються так, щоб у певному майбутньому вийти на одну точку й після цього рухатися поруч – тоді це свої.
Ще раз: у своїх може бути чи не бути спільне минуле, але має бути спільне бачення майбутнього.
Бо як часто буває: зустрілися люди зі схожим досвідом, наче споріднені душі. А далі виявляється, що один із них у проживанні того досвіду безкінечно застряг, а інший, навпаки, хоче вже його залишити позаду й рухатися далі. І все – розбіглися, ще й пересралися добряче. Оце виходить не свої, а, як я називаю, попутники. Так само воно може працювати з народами та країнами – приклади підберіть самі.

Але це було про більш неформальний бік питання. Якщо подивитися з формального боку, який закріплюється юридично, то свої мають певні спільні правила, які так чи інакше прийняли й погоджуються їх дотримуватися. Починаючи від статуту, коли йдеться про організацію, закінчуючи законодавством на рівні держави.
Правила не є фіксованими раз і назавжди, але для їхньої зміни також існують певні правила, процедури, механізми погодження. Бо ці зміни зрештою також мають бути прийняті поміж своїх, а не просто внесені кимось, бо так йому раптом впердлося в голову (а потім так само скасовані кимось іншим).
Тут якраз слушний момент уточнити, що правила можуть не повністю збігатися з баченням. Ну бо правила про сьогодні, а бачення, як було сказано – про майбутнє. І як «свої», навіть критикуючи в чомусь ці правила, ми їх усе ж на сьогодні дотримуємося, водночас тримаючи в голові картинку того, як хотілося б їх змінити. Ну, от немає наприклад зараз в Україні законодавчого визнання одностатевих шлюбів, і, залишаючись тут, ми так чи інакше з цим живемо. Але бачення України в майбутньому як частини європейської цивілізації цілком сумісне з такою зміною правил, за якої вони тут будуть визнаватися (а от бачення її як частини росії – ні).
У різноманітних категорій чужих, відповідно, теж є різні правила, що поєднують їх у групи. У кожній групі таким чином вони є своїми між собою, але чужими для інших груп з іншими правилами – як-от, знов-таки, різні організації, держави тощо.

Тепер детальніше про чужих, коли ми дивимося на них з боку певної своєї групи – про яку надалі говоритиму як про «нас», «наших», а про чужих, відповідно, як про «них», «їхніх».
Можемо поділити їх на три загальні типи: союзники, нейтрали та вороги.
Союзники – ті, з ким у нас суттєво збігаються інтереси. Тобто не настільки, щоб сформувати спільне бачення, але достатньо, щоб можна було мати з ними спільні справи в поточному контексті.
Нейтрали – ті, чиї інтереси нам не дуже близькі, але й не суперечать нашим.
Вороги – ті, чиї інтереси прямо входять у конфлікт із нашими. Тобто одночасне досягнення і наших, і їхніх цілей у відповідності з цими інтересами принципово неможливе.
Окремо підкреслю тут: «чужий» не дорівнює «ворог». Тобто, як видно, вороги складають лише деяку підмножину чужих. І так, союзник, який може бути другом – при цьому теж чужий.
Чужі можуть жити за їхніми правилами, які дуже відрізняються від наших, незрозумілі нам і навіть неприйнятні. Але допоки вони не лізуть до нас із цими правилами (або так: нав’язування нам цих правил не входить до їхніх інтересів) – вони цілком можуть бути для нас нейтралами, а то в чомусь навіть і союзниками. Якщо, звісно, і ми так само не будемо пхатися до них із нашими правилами («у чужий монастир зі своїм статутом»).
Ворогів цей підхід не стосується. Ну тобто якщо їхні інтереси становлять для нас загрозу, то ми прямо зацікавлені унеможливити їх досягнення – в тому числі й шляхом зміни ворожих правил, які цей процес легітимізують.

Тут ми плавно підійшли до питання, чи може «чужий» стати «своїм». Може – якщо прийме наші правила. Факт прийняття цих правил він має певним чином підтвердити (процедура чого, своєю чергою, також має бути визначена в правилах) – щоб не було такого, що сьогодні він заявив що приймає, а завтра скаже що ні. Власне, наявність спільного бачення й має гарантувати, що це не буде «сьогодні так, а завтра сяк», проте бачення – це штука всередині голови, і на відміну від дотримання правил його не завжди легко перевірити.
І хай там як, щойно всі формальні процедури дотримані, ставлення до такого «колишнього чужого» не має з нашого боку відрізнятися від ставлення до «корінних своїх».
Звісно, це однаково працює і в зворотний бік: якщо хтось із наших приймає чиїсь чужі правила – він для нас стає чужим. Ворогом, якщо ворожі – але може залишитися й другом, якщо союзницькі.

Що ж до ставлення до чужих загалом. Простий принцип, як у літаку: спочатку маску на себе, потім на дитину. Тобто перш за все опікуємося інтересами своїх, і лише в міру можливості, наявності ресурсів, часу, натхнення тощо – когось іще. Там де можемо – допомагаємо союзникам. Нейтралів можемо десь підтримати, якщо нам це не шкодить, а особливо де є потенціал таким чином навернути їх на союзницький бік.
Ворогів – ні, в жодному разі. Не впадаємо в парадокс толерантності: не можна бути толерантними до тих, хто нетолерантні до тебе. Інакше незчуєшся, коли вони з’їдять тебе разом із твоєю толерантністю.
Принципи «друг мого друга – мій друг», «друг мого ворога – мій ворог», «ворог мого ворога – мій друг» у загальному випадку працюють. Але треба уважно придивлятися, де там дійсно друг (союзник), а де нейтрал, який із власних інтересів може підігрувати «і вашим, і нашим». А якщо з інтересами не все зрозуміло, то подивитися, яке за ними проглядається бачення – не сьогоденне, а в більш віддаленій перспективі. Наприклад, із цього ракурсу добре видно, чому країнам ЄС варто підтримувати Україну, яка власне до цього ЄС прагне, а от щодо підтримки ними Палестини виникають питання.
А також зі сказаного випливає, чому міжнародні організації на кшталт ООН, куди входять всі-всі-всі – є вони між собою союзниками чи ворогами – перетворюються на абсолютно імпотентні структури, не здатні ні на що крім висловлення стурбованості. Бо боротьба «за все хороше проти всього поганого» ламається на першому-ліпшому серйозному конфлікті інтересів.

І знов-таки: поділ на союзників/нейтралів/ворогів не є чимось визначеним раз і назавжди. Інтереси можуть змінюватися, навіть бачення може змінюватися. Колишні вороги можуть ставати нейтралами, а з часом навіть союзниками (достатньо подивитися на країни Європи й порівняти їхні відносини зараз та в ті чи інші історичні часи). Відповідно до цього, можна й переглядати союзи – хто з ким та проти кого дружить. Проте й тут не можна зважати суто на декларації, які можуть бути сьогодні такі, а завтра інші. Вони мають підкріплюватися відповідними діями, щоб свідчити про серйозність намірів і суттєвість змін.

І ще один важливий аспект.
Усе це може бути більш-менш просто, поки ми розглядаємо одну політичну площину. Якщо беремо більше однієї (наприклад, людина як громадянка своєї країни на міжнародному рівні й водночас вона ж як представниця певної політичної партії всередині країни) – виходить, що ті, хто на одному рівні є своїми, на іншому можуть розпадатися на підкатегорії своїх/союзників/нейтралів і навіть ворогів. Іншими словами, тут бачення з кимось збігається, а тут із тією ж людиною вже ні; тут інтереси однакові, а тут вони входять у конфлікт.
Тоді протиріччя знімається шляхом визначення пріоритетів. Тобто якщо інтереси на певному рівні є пріоритетнішими, то на іншому якимись можна тимчасово поступитися. Наприклад, якщо пріоритетними є інтереси на рівні країни, яка веде війну з зовнішнім ворогом, то певні внутрішні політичні протистояння можна тимчасово відсунути на другий план. Підкреслюю: тимчасово – тобто до того часу, коли ситуація зміниться (війна закінчиться), й пріоритети можна буде переглянути.

На завершення – моє власне позиціонування, для ясності.
Я – трансактивістка, ЛГБТ+ активістка, феміністка, українка, європейка, людина цивілізації західного типу.
Це мої ідентичності та приналежності на різних рівнях, і вони ж категорії, які визначаю для себе «своїми».
І якщо спитати, яка з них на сьогодні для мене пріоритетна, то я скажу – українка.
Хто при цьому є союзниками, нейтралами та ворогами – можете додумати самі.